kallisto_kyiv: (хаус задумався)

Здрастє. Мене звати Женя і у мене в голові живуть таргани. Я пару останніх днів думаю про любов і нелюбов, про різних чоловіків і їхні особливості. І от яка думка намалювалась.

Чим старша, стаю, тим більше "не" в мені виникає. В 15 їх майже не було, в 25 їх багато (список нижче), боюся подумати, що буде через 10-15 років.

Я думаю, що не змогла б полюбити: єврея, людину східної національності (араби, азербайджанці, вірмени, турки), лисого чоловіка, з дредами, волохатого, який не стрижеться по три місяці, сильно худого, сильно товстого, з волоссям в носі і в вухах, який носить лаковані туфлі з довгими носами під джинси, у якого криві чи негарні зуби, у якого товсті пальці, у якого тонкі пальці, у якого велик ардіс чи команч, у якого чотири крутих велики, чоловіка, якого звуть Коля, Міша і Вова мабуть теж туди. Ще б я не змогла полюбити чоловіка, який тусовщик і ходить по клубах, який зануда і нікуди не ходить, а сидить вдома і не має ніяких інтересів. Чоловіка, який сильно заумний. Гопніка. Чоловіка, який на вулицю не для спорту носить кросівки і спортивний костюм, я би теж ніколи не змогла полюбити. Того, хто п"є на вулиці пиво і їсть насіння, який кидає недопалки на землю і плює. Того, хто зловживає алкоголем і не контролює себе. Того, хто в присутності жінки матюкається. Того, хто не поважає жінку. Не змогла би полюбити фанатика будь чого: націоналізму, шовінізму, скінхедизму, фашизму, космополітизму, растаманства, будь-якої секти і релігії, і якщо православ"я ще куди не йшло, то від сектантів я сахаюся як від вогню. І ще не змогла б полюбити того, хто вживає наркотики. І травку теж. Чого хорошого від них можна чекати?

І якщо так розібратися, то нічого і нікого не залишається. І я от ходжу і думаю: я що, приречена на самотність? Причому раніше таких загонів не було. А тепер є. І чим далі, тим їх більше. Коли знайомлюся з чоловіком і помічаю в ньому парочку з цих недоліків, мене капітально відвертає від людини. Капітально. Ніяких паралелей на тему я+він. Ми можемо місяцями спілкуватися по асі, коли я його не бачу, всьо шарман. Але коли бачу вживу і око чіпляється за щось із того, що я не сприймаю, настає відмороження. Тобто людина в інеті одна, цікавий і дотепний співрозмовник, з яким можна обговорити все-все на світі, вилити душу, навіть трішечки пофліртувати, а в реалі - я іду з ним поряд і думаю, нехай це вже скоріше закінчиться, о, ця людина зовсім не така, як я собі уявляла. А якщо ця людина навіть не з інету, тоді все ще гірше. Я не знаю, про що з такою людиною говорити. Я не знаю, чим людина захоплюється, чим живе, чим підживити розмову. Обтяжуюсь цією розмовою, бо ми якийсь час перебуваємо разом і треба про щось говорити, але спільних тем немає. Щось особисте цій людині не розкажеш, бо погано знайомі, а про погоду і долар говорити я не люблю.

kallisto_kyiv: (хаус задумався)
Я сьогодні пройшла 4-денний квест "Заплати за квартиру". В понеділок прийшов останній рахунок, якого мені бракувало для повного комплекту квитанцій, і я стала шукати, де б їх оплатити. Мама поїхала на море відпочивати і доручила мені за квартиру. Зазвичай за квартиру платить вона, і всі ці проблеми обходять мене стороною. "Чим ближче до 20-го, тим більші черги в сберкасі", - сказала мама перед від’їздом. Я переконалася в цьому ще 18 числа, коли їхала в Гете. Перед сберкасою на Мінській стояло 10 чоловік людей. І це в 8-20 ранку. Ніфіга собі, подумала я, і пішла в метро, час піджимав. "Ніфіга собі" думала я кожен раз за ці дні, коли по дорозі бачила сберкасу і заходила в неї в надії на те, що там немає черги. Один раз черга була аж на вулицю. Інший раз на вулиці черги не було, зате в приміщенні сберкаси стояли чоловік тридцять, і кожен з пачкою квитанцій і грошей в руках. В банки я чомусь не йшла, кажуть там комісїі, і не всі банки приймають ці платежі, а я хотіла заплатити раз і за все. Я тричі прокляла ці сберкаси за черги, я не знаю, як це витримує мама. Треба стопудово настроїти портмоне, бо на цей раз я реально вбила чотири дні на те, щоб заплатити за квартиру. І треба тримати це в голові, планувати маршрути дня так, щоб мати поблизу сберкасу, мати кілька годин вільного часу на випадок черги. Бррр

За квартиру я таки заплатила. На пошті. Чудом вдалося прорватись після обідньої перерви і за 5 хв розібратися з цими ненависними папірцями.

Френди, а як ви платите за квартиру? Невже і у вас кожен раз такі квести, як це у мене були? Які рецепти порадите?
kallisto_kyiv: (хаус задумався)
Останнім часом я стала дуже чутлива до води.

У мене постійно сухі і шершаві руки. Ніколи раніше я на таке не скаржилась, у мене завжди була гладка і дуже ніжна шкіра рук. А тепер просто біда якась. Варто помити посуд - вже готово. Вмиваюсь - мочу руки і обличчя, всьо, вже сухе все.

З обличчям теж не все гаразд. Всі плямки, точечки і крапочки не сходять, а залишаються. Частково я це спихаю на зиму, але зовсім частково. А більшою частиною на воду. Бо вмиваюся кожен день, є кожен день контакт з водою.

Нормальні люди коли починають чесатись, ідуть митись. А у мене все навпаки: я помиюсь і вся чешусь. Перестаю чесатись тільки після того, як намащусь вся лосьйоном зволожуючим. І то не завжди допомагає.

Ну і волосся - шампунь улюблений, феном сушу холодним повітрям, періодично з"являється лупа.

Просто біда якась. Шо дєлать? Фільтри на воду поки що не світять, бо тільки закінчили ремонт в ванній і нову руйнацію робити не будемо, та і грошей на них треба, мама купувати не буде, а я поки що не можу на це гроші виділити. Кип"ятити воду для миття? Так це ж скільки її кип"ятити прийдеться?

Що цікаво. Ходили в сауну, купались в ополонці. Після ополонки ніяких проблем. Шкіра гладка, шовковиста, нічого не чешеться і не зудить.

Алергія - дурацьке слово. У мене ніколи не було ні на що алергій. Я думаю, просто почали більше хлорувати воду, і організм ось так реагує.
kallisto_kyiv: (свиня)
Статті для почитати і подумати

Дві про Россію - статистичні дані, суха викладка
http://v00doo.livejournal.com/137970.html
http://v00doo.livejournal.com/138156.html

Одна про економіку СРСР, чому економічні показники були такими низькими, і чому це залишається у нас і тепер.
http://vayur.livejournal.com/9392.html
kallisto_kyiv: (хаус задумався)
Треба сфоткатись на паспорт. Мені ж уже -- о Боже! -- цілих 25 років, і треба вклеювати нову фотку. От я думаю: стригтись перед фотканням чи ні? І так, і так красиво, а в паспорт з нестандартною фоткою потім буде прикольно заглядати. Карочє, вся в роздумах
kallisto_kyiv: (хаус задумався)
Читаю зараз "Сумерки" Глуховського. Майже повністю це містична маячня, але відірватись важко. От дочитаю, тоді можна буде з полегшенням зітхнути і написати сюди пару рядків про книгу.

А поки що напишу про день побєди. Думки про нього переслідують ще відтоді, коли я 9 травня спостерігала концерти і народні масові гуляння в Джанкої. Глуховський гарно написав про цей день. Я дуже прониклась, сьогодні довго про це думала, і вирішила написати сюди свої думки і вставити цитату, яка мене так вразила. Він написав все дуже правильно, так, як воно є: і про посилений в останні роки інтерес до побєди, і про медузу горгону, і про три покоління, і про старого з орденською планкою, і про сад каміння.

Що стосується мене особисто, то мої міркування такі.

На день побєди френдстрічка ділиться на два табори. На тих, хто всюди, де тільки можна, ліпить георгіївську стрічку. Придурки по-моєму. Для мене в цьому є щось від лицемірства. Тому що тих, хто робить це усвідомлено, одиниці. А решта роблять це бездумно, бо "так модно" і "так роблять всі". Другий табір войовничо обсирає тих, хто приліпив на аватарку стрічку і всіх, хто про цей день пам’ятає. Є і ті, хто нічого не пише. Я належу до них.

Я цей день не святкую. Не святкую тому, що цей день для мене вже майже нічого не означає. Я знаю, що тоді був такий час, що треба було вибирати: битись чи відсиджуватись, причому важко сказати, що краще. І люди були змушені битись, помирати і вбивати. Але для мене в наш мирний час це скоріше слова, ніж дія чи переживання.

Війна не обійшла стороною мою родину. Мій дід воював, а бабуся втратила всю свою родину. Бабуся ще жива, і я щороку дзвоню їй в цей день, щоб привітати її і побажати мирного неба над головою, бо я знаю, для неї це важливо. Але тим не менше, я не святкую цей день. Справа ще і в тому, що я не маю пієтету перед країною, яка перемогла в цій війні. Теперішню Україну і тодішній СРСР розділяє багато чого. Що саме і скільки - можна говорити три дні. Але для мене це перемога чужої країни в війні, яка частково проходила на території України. Чому я маю святкувати цей день? Я ж не святкую перемогу в війні у В’єтнамі.

І третє, чому цей день викликає в мене внутрішній протест. Примус з боку змі і держави. Людей просто примушують святкувати цей день і всіляко долучитись до цього. Доколє? Скільки можна? 60 років уже пройшло, до якого часу ми будемо жувати цю перемогу? Тим більше, що самих учасників бойових дій залишилася маленька жменька, і з них мало хто має достатньо сил і здоров’я, щоб прийти на парад. А якщо немає учасників урочистості, який в ній сенс? Попонтуватись бойовою могутністю? Показати що "ми теж можемо зробити парад"? Для чого? Я не можу знайти цьому раціональне пояснення, як і не можу зрозуміти, для чого люди ходять на парад праздно глазєть на безплатні видовища.

А тепер сама цитата:

Дыханием я проплавил в инее, покрывавшем стекло, круглое смотровое отверстие. Видно через него было немного: кусок дома и недавно установленный в специально разбитом скверике ещё один памятник героям Великой Отечественной войны. В этом году, приурочив к очередной, в общем-то, не слишком круглой годовщине Победы, их установили по всей стране как-то особенно много, включая статую совершенно невероятных размеров и весьма сомнительных художественных достоинств. Весь город был заклеен афишами концертов песен военных лет, кинотеатры показывали ретроспективы чёрно-белых фильмов о партизанах и взятии Рейхстага, модные фотоцентры с помпой открывали выставки вроде «Лица героев» или «Те, кто...».

Для меня возвращение Победы из архивов на улицы оставалось загадкой. Двадцать лет назад, насколько я помнил, этому событию уделялось куда меньшее внимание. Людей, которые в ту войну не то что сами с оружием в руках ступали по полям смерти, сочащимся кровью, которой пролито столько, что всю её впитать земля не может, но хотя бы помнили вой сирен тревоги, рвущий пелену чуткого детского сна, в живых оставалось всё меньше и меньше. Но почему-то именно сейчас праздник Победы нежданно обрёл ту значимость, которая была у него, наверное, только в первые десять-пятнадцать лет после окончания войны.

Может быть, это было последнее «спасибо» последним живым ветеранам. А может, государство черпало вдохновение в их подретушированных историками подвигах и надеялось, что граждане последуют его примеру. И Победа стала вдруг занимать всё больше места в сознании народа. Мне это казалось противоестественным: накрашенные старухи плохо смотрятся на пропагандистских плакатах. Семидесятилетней Марлен Дитрих нельзя доверять соблазнение нации.

История – это медуза Горгона; под её пристальным взглядом всё обмирает и окаменевает. Живые лица, способные когда-то выразить боль, радость, страсть, страх – застывают с одинаковой героической гримасой. Настоящие цвета – розовый, зелёный, голубой, карий, рыжий, пшеничный – пропадают, уступают место двум мёртвым: слепяще-мраморному – для вождей, гранитно-серому – для исполнителей их воли.

Раскиданные по всей нашей стране окаменевшие бойцы Великой Отечественной - как наколотые на булавки засушенные бабочки. Одни призваны уберечь от тления красоту и изящество, другие – спасти от забвения героизм и самопожертвование. Но состояние души нельзя сохранить в формалине. Дети, приученные говорить «Слава героям», плохо понимают, о чём речь. Подлинная память о любой войне живёт всего три поколения: чтобы чувствовать, что она значила для тех, кто её пережил, нужно слушать об этой войне от них самих – сидя у них на коленях. Для праправнуков солдат, не заставших уже их в живых, останутся только скучные учебники, слащавые, однобокие фильмы и грозно смотрящие в вечность пустые глаза без зрачков, выдолбленные в граните статуй.

У меня, как и почти у всех, наверное, наворачиваются на глаза слёзы, когда заслуженный артист сочным баритоном выводит «Этот День Победы...». Я тоже рос на фильмах о танкистах и о подвиге разведчика Кузнецова. Нацарапать свастику – символ зла, и звёздочку – герб «хороших» - на флаге или башне танка, до сих пор умеет каждый мальчишка, малюющий что-то в своей тетрадке, и я лично перевёл на эту непреходящую тему не меньше десятка детских альбомов для рисования. Раз в год, увидев старика с орденской планкой, я испытываю желание сказать ему «спасибо», хотя в остальное время его занудство и ставший с годами невыносимым характер заставляют меня пожелать ему самого страшного. В конце концов, я пишу слово «Победа» с большой буквы.

Видимо, я чувствую по поводу той войны и людей, которые в ней победили, то же, что и большинство. Но я не понимаю, почему с каждым годом она становится всё важнее, а остальные, кажется, этому совсем не удивляются.

Памятники и мемориальные доски на каждом углу кажутся мне своеобразными урнами – но не для праха, а для отлетевших душ умерших стариков с орденскими планками. Ваяющие героев Великой войны скульпторы просто отрабатывают гонорары, политики, произносящие речи на церемонии открытия монумента, на самом деле думают о своих любовницах, а дети, кладущие цветы у подножья, волнуются, как бы не споткнуться, идя обратно, ведь это очень важный праздник, хотя и непонятно, почему. Узнать в граните и мраморе отголоски знакомого лица, в последний раз виденного перед боем шесть или семь десятилетий назад, и заплакать могут только ветераны. Скоро их не останется совсем, а город окончательно превратится в бессмысленный и бесполезный сад камней…

Троллейбус конвульсивно дёрнулся, затарахтел и поехал, а я так и сидел, примёрзнув взглядом к сужающемуся прозрачному кружку на белом окне.
















отжеж

Apr. 20th, 2009 03:04 pm
Бліііін, щойно витягла прання з машинки, прала кольорове, і смикнуло мене туди ж покидати білизну трикотажну і шкарпетки, а вони в мене здебільшого світлі. А там щось полиняло, навіть не знаю що. Грішу на раїну майку з колінза або на мамин халат. Тепер мої улюблені прекрасні трусики з вуменс сікрет і трусики від комлекта з маєчкою стали такого кольору гнилої вишні. Ну і шкарпетки теж не відстають. Білі смужечки стали рожевими, білі шкарпетки тепер не білі, але це не так страшно, бо в мене є бекап в кількості тьох пар.
Ааааа! Тепер точно треба поновлювати парк, щоб поскоріше забути про цю печальну втрату.
kallisto_kyiv: (свиня)
над тим, чого концерти таких нормальних груп, як Агата Крісті, Сплін, Бумбокс, проходять в Альта Експо, в цьому ужасному і незручному (навіть язик не повертається назвати його концертним залом) місці.

Ви там були? Це ж будка на помості, обтягнута чорною тканиною. Всередині ні стільців немає, ні шляхів до евакуації нормальних. Дві фанзони, в яких бісноваті малолєтки набиваються битком і курять наче все життя не курили, а тут раптом нагода видалась. І по кутках є два кіоски з пивом, трьома столами і шістьма стільцями. І квитки на ці звичайні банальні незручні стільці коштують в чотири рази дорожче, ніж в фанзони. А в фанзони квитки коштують дорого (на Агату Крісті в другу фанзону по 150 були, а на спліна не знаю в яку по 200), і тут дивуєшся дуже, звідки у бісноватих малолєток такі гроші беруться на ці фанзони. І ще дивуєшся, бо здається, це вже інше покоління, вони мають любити інших кумирів, там яких-небудь Потапа і Настю Каменську, Максім і ще не знаю кого, стара вже стала, щоб в сучасних віяннях розбиратись. А вони всі пруться на цього ветерана російського року 45-річного Сашу Васільєва чи Глєба Самойлова, у яких розквіт слави був, коли цих бісноватих малолєток ще в проекті не було.

Я в здоровому глузді і при твердій пам"яті відмовляюся ходити в альта-експо, хоч би там сам Гару виступав. Хоча він себе надто поважає, щоб в будці виступати.

А ще я не розумію, чого перестали проводити концерти в ПК КПІ. Там був хороший зал, зручне розташування і доступні ціни на квитки. Коли в далекій молодості на 4 курсі працювала в артвелесі, ми там стільки концертів для молоді організовували, там я відгуляла три рок-екзистенції і кілька концертів на день студента, туди ходила на Алісу. А тепер там нічого немає і ніхто не виступає. В чому причина? Висока орендна плата? Керівництво КПІ зажлобилось пускати в свій зал рокерів? Не пойму я :(

А натомість всі концерти проводять в ПК НАУ, в який я теж відмовляюсь ходити, бо там тісно, ті ж бісноваті малолєтки і поганий звук, туди далеко і незручно добиратись. І я не розумію людей, які погоджуються з таким станом речей і ходять в цей дурацький ПК НАУ. Я пропускаю вже четвертий концерт Аліси, бо все надіюсь, що вони одумаються і приїдуть хоча б в ПК КПІ, а в ідеалі в Палац спорту.

А чого всі забувають про палац спорту? Невже там так дорого, що дешевше приїжджати в сарайний Альта експо? Але як там тоді виступав Тік зі своїм антикризовим концертом?

Коротше, дурдом якийсь коїться, людоньки, з цими концертами і концертними залами. Нікуди культурній людині податись, щоб улюбленого виконавця послухати :(

мдя

Oct. 28th, 2008 06:35 pm
kallisto_kyiv: (басака)
бляха, ну чого у нас немає ні одного нормального сайту з афішею? Перешерстила десяток, шукала театри на наступну середу. Десь є три театри, десь на цю дату взагалі ще нічого немає, а це ж не середа через рік, а всього лише навсього наступна! Доведеться іти в касу і там очима дивитись. А ви кажете: "інтернет, нові технології"
kallisto_kyiv: (хаус задумався)
Всього лише минулого тижня в пості про соціоніку і подружку-габенку я написала такий комент: Я лише один раз зустрічала чоловіка-Драя, і той якось уникав контакту. То я і не стала наполягати. А так цікаво було би дослідити.

І от. Всього лише через три тижні після цього поста я їду в Поліський заповідник з [livejournal.com profile] mymailto. Ясно, що мені страшно цікавий його соціотип і я починаю думати, хто ж він такий. Десь під вечір суботи, а точніше навіть вночі, я раптом придумую, що він Драйзер, а не Єсь, хоча схожий на Єся був (це пояснилось тим, що він рак і сам собі Єсь - ну коротше, хто знає, той зрозуміє).

І от. Я сиджу зараз на роботі, перечитую жж, натикаюсь на цей мій комент про Драйзера, і мені тут як щось по голові стукає.

Хотіла Драйзера? Отримуй. Два дні і дві ночі на копання і дослідження.

Ще одна показова демонстрація виконання бажань і думок. Мені стає страшно. Треба починати фільтрувати бажання, а то у мене завжди стільки всяких думок в голові, і якщо вони всі почнуть виконуватись.... А таке мені не треба.
kallisto_kyiv: (весняна аватарка)
іноді на мене находить менторський тон і я починаю всіх повчати. Не обговорюйте сексуальну орієнтацію людей в компаніях, пишіть грамотно. А тепер хочу написати про правильний трансліт.

Найчастіше ми використовуємо трансліт в смсках. Це досить вигідно, тому що в одну смс-ку влазить цілих 160 символів латиницею або всього 70 символів кирилицею. Як показало моє спостереження, транслітом в смс користуються здебільшого студенти і економні люди. Але як показало перечитування смсок, які я всі зберігаю як речові докази (з 18 вересня минулого року дня, коли мій смартфон потрапив до мене), тільки одиниці вміють правильно користуватися транслітом.

Здебільшого в смс-ках разброд і шатаніє.

Зовсім економні студенти заміняють букву Ж на зірочку, а букву Ш на латинську букву W (яка від того зовсім не стає буквою Ш). Цифра 4 заміняє букву Ч. Це зручно - кожен з цих символів економить по дві букви, а отже заощаджує певну кількість символів, а отже, може заощадити цілих 25 копійок (середня вартість смски), особливо, коли буквально кілька букв не вміщається в одну смску.

А просто безграмотні люди не вміють використовувати інші букви - j, y, i, u. Букву J використовують замість букви Ж, хоча означає вона букву Й. З Y все катастрофічно погано. Вона має означати всьо-навсього букву И, а тулять її і замість букви У, хоча цю букву транслітерує буква U. Буква І (латиниця) в українській мові передає букву І. І все. Ставити її замість букви И - неправильно. Ну, а буквою U намагаються передати букву И, хоча вона позначає букву У.

М’який знак Ь або пом’якшений звук може передати або буква І.

Подивимось як воно все виглядає на прикладах з моєї колекції: )

Така неграмотність різко змінює ставлення до людини, що присилає такі смски. Неграмотність - це неповага в першу чергу до себе. Це все одно що прийти на високий прийом з заправленою в труси спідницею - некрасиво і соромно.

Що стосується мене, я пишу смски кирилицею. І після розділових знаків ставлю пробіли. Щоб людині, яка отримає мій маленький лист, було приємно його читати.

І насамкінець - правила трансліту і кілька корисних посилань )
читала сьогодні статтю, що хлопець намагався покінчити з собою, стрибнувши з мосту на дорогу, але камаз буквально за кілька кроків встиг загальмувати. і причиною він назвав любовні невдачі

я цього вже ніяк сприйняти не можу
по-перше, те, що він хотів покінчити з собою
по-друге, те, що він вирішив зробити всім погано
по-третє, любовна невдача

чоловік має бути чоловіком і сприймати життя таким, як воно є
а не розпускати слюні.
kallisto_kyiv: (свиня)
Я от ніколи не розуміла, коли хтось про когось каже: він гей. Чомусь лесбіянки не викликають такого жвавого і обговорення. І починає з розумним виглядом розказувати, з ким він спить, і який він гей - пасивний чи активний і розказує різні історії з життя. Ну як так можна? Ви що, спите з ними в одному ліжку і це дає з упевненістю говорити про сексуальну орієнтацію людини? Чи може заздрість гризе, що він гомік, а той, хто його обговорює, ні? Чи може хочеться в одному ліжку з цим "геєм" опинитись? Чи хочеться виставити себе перед компанію - ось дивіться, він, публічна людина - і гомік, а я - нормальний, да-да, нормальний, і він хотів мене звабити, а я не піддався. Особливо ужасно, коли публічних людей-нібито-геїв починають обговорювати в компаніях, щоб вразити оточуючих і звернути на себе увагу. Мені здається, що людина може бути ким завгодно - геєм, фетишистом, педофілом, і мазохістом, і навіть філателістом - але якщо це не виноситься на загал, то це ЇЇ ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ. І нікому не дозволено в нього втручатись. Або навіть якщо і виносить і десь за рахунок цього піариться, то це все одно особисте життя людини, вибір людини.

А в компаніях краще обговорювати кіно, театри, книжки чи останній серіал. А не постільні справи публічних людей. Копання в чужій брудній білизні - ознака поганого тону.
kallisto_kyiv: (свиня)
вчора заходила в фокстрот і побачила, що праска, яку я купила мамі на минулий новий рік за 240 чи 270 грн, вже точно і не пригадаю, тепер коштує 330 грн. це при тому, що за логікою речей такі товари мають дешевшати, щоб поступово піти з ринку і звільнити місце для кращих, нових, дорожчих продуктів.
нє, ну я зафіксувала, що тепер я витрачаю більше. і що тепер в кінці місяця в мене залишається менше грошей. зафіксувала, що виросли ціни на продукти. і на роботі нам не дають гроші на обіди, як давали в ННР, тому якась частина зарплати іде на обіди. і я витрачаю більше на проїзд.
але чого подорожчала праска???

Profile

kallisto_kyiv

April 2017

S M T W T F S
      1
23 45678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Aug. 23rd, 2017 11:52 am
Powered by Dreamwidth Studios