про принців
Oct. 22nd, 2008 11:59 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kallisto_kyivОстаннім часом ритм життя трохи сповільнився. В першу чергу, через роботу. Я затримуюсь на роботі, іду після сьомої. Коли пощастить і майкрософт забуває про нас, іду о сьомій. Коли не пощастить і згадує, тоді іду пізніше. Он в п’ятницю майже о десятій пішла.
Вранці ходжу в спортзал. Зі мною ходить Таня. По святах ходить Юра. По дуже великих Андрюха. Добре, що вранці є час на спортзал, але я відчуваю, що все одно мало рухаюсь. Є ідея ходити на каток раз на тиждень, і раз-два в басейн. Спробуємо, подивимось, чи приживеться.
Їжджу в метро. Мені на роботу на одинадцяту, тому їду я далеко не в годину пік. В вагоні зі мною їде стільки народу, що хочеться закричати: Люди, робочий же час. Що ви всі робите в цей час в метро? Останнім часом особливо не виношу, коли хтось втручається в мій особистий простір. Зрозуміло, що в метро надто багато народу, щоб можна було тримати піонерську дистанцію, але все ж гарчу на тих, хто намагається торкатись мене сумкою, рукою, навалюється на мене, торкається моїх рук і спини. Не було б у мене плеєра і телефона з книжкою, щоб відключатися на всю дорогу, чокнулась би.
Розчарувалася в чоловіках. Навіть ті, хто з першого погляду видаються цілком нормальними, виявляються недостатньо сильними. Треба, щоб був як скеля, як стіна, щоб на нього можна було спертися і не боятися, що він впаде або похитнеться. Як набридли ці мямлі, які мають постійні проблеми з собою. І не треба казати, що такі не всі. Я перевіряла, у всіх є таргани в голові. І ці таргани бувають великі і дуже великі. Так що не треба казати, мені зі сторони все одно видно краще. Ці слабкі чоловіки не можуть розібратися з батьками, домашніми тваринами, дітьми, квартирами і будинками, здоров’ям, роботами, чоловіки говорять одне, а роблять при цьому інше, 99% з них не НЕ ЗНАЮТЬ, ЧОГО ВОНИ ХОЧУТЬ і ДЛЯ ЧОГО ЖИВУТЬ і топчуться на одному місці і все чекають чекають чогось, а виходить, що вчорашній день і хороший момент, який все не приходить. Є і приємні винятки. Їх дуже мало і на них завжди великий попит. Тому якщо такий в руки попаде, то тримати його треба міцно. Але їх дуже мало. Зрозуміла я одне: покладатися можна тільки на себе. Одна я зроблю все так, як треба, сама про себе зможу подбати, якщо я собі щось пообіцяю, то роблю це, якщо я чогось хочу, то купую це собі або роблю так, щоб цього досягти, одна я себе можу підігнати і активувати, тримаю швидкий темп і не даю собі поблажок. Ніхто (крім одного, і то з певними умовами) з оточуючих чоловіків не може мені цього дати. Буду жити як і жила, але тепер не буду чекати принця. Вони бувають, але ось портрет середньостатистичного принця: кінь хромий, меч загубив, шкарпетки діряві, мету приїзду назвати не може і чекає, що я його розважати буду. А нафіг взагалі комусь такий принц треба?
Вранці ходжу в спортзал. Зі мною ходить Таня. По святах ходить Юра. По дуже великих Андрюха. Добре, що вранці є час на спортзал, але я відчуваю, що все одно мало рухаюсь. Є ідея ходити на каток раз на тиждень, і раз-два в басейн. Спробуємо, подивимось, чи приживеться.
Їжджу в метро. Мені на роботу на одинадцяту, тому їду я далеко не в годину пік. В вагоні зі мною їде стільки народу, що хочеться закричати: Люди, робочий же час. Що ви всі робите в цей час в метро? Останнім часом особливо не виношу, коли хтось втручається в мій особистий простір. Зрозуміло, що в метро надто багато народу, щоб можна було тримати піонерську дистанцію, але все ж гарчу на тих, хто намагається торкатись мене сумкою, рукою, навалюється на мене, торкається моїх рук і спини. Не було б у мене плеєра і телефона з книжкою, щоб відключатися на всю дорогу, чокнулась би.
Розчарувалася в чоловіках. Навіть ті, хто з першого погляду видаються цілком нормальними, виявляються недостатньо сильними. Треба, щоб був як скеля, як стіна, щоб на нього можна було спертися і не боятися, що він впаде або похитнеться. Як набридли ці мямлі, які мають постійні проблеми з собою. І не треба казати, що такі не всі. Я перевіряла, у всіх є таргани в голові. І ці таргани бувають великі і дуже великі. Так що не треба казати, мені зі сторони все одно видно краще. Ці слабкі чоловіки не можуть розібратися з батьками, домашніми тваринами, дітьми, квартирами і будинками, здоров’ям, роботами, чоловіки говорять одне, а роблять при цьому інше, 99% з них не НЕ ЗНАЮТЬ, ЧОГО ВОНИ ХОЧУТЬ і ДЛЯ ЧОГО ЖИВУТЬ і топчуться на одному місці і все чекають чекають чогось, а виходить, що вчорашній день і хороший момент, який все не приходить. Є і приємні винятки. Їх дуже мало і на них завжди великий попит. Тому якщо такий в руки попаде, то тримати його треба міцно. Але їх дуже мало. Зрозуміла я одне: покладатися можна тільки на себе. Одна я зроблю все так, як треба, сама про себе зможу подбати, якщо я собі щось пообіцяю, то роблю це, якщо я чогось хочу, то купую це собі або роблю так, щоб цього досягти, одна я себе можу підігнати і активувати, тримаю швидкий темп і не даю собі поблажок. Ніхто (крім одного, і то з певними умовами) з оточуючих чоловіків не може мені цього дати. Буду жити як і жила, але тепер не буду чекати принця. Вони бувають, але ось портрет середньостатистичного принця: кінь хромий, меч загубив, шкарпетки діряві, мету приїзду назвати не може і чекає, що я його розважати буду. А нафіг взагалі комусь такий принц треба?
