Вирішила написати, як у мене справи. Якась я цілими днями зайнята, тобто дні проходять, і я весь час ніби щось роблю, а виходить, що нічого не роблю. Нада шота дєлать.

17 лютого іду на кругозорівську лекцію про тайм-менеджмент. Треба ще краще себе організувати, щоб не тупити за компом по півдня, бо скільки вже можна.

Закінчила магнолії, закінчила кафе, закінчила хрестики в пауеллі, тепер бек, буду мабуть робити катушечними нитками №40 або 30, ще подивлюся по товщині. Зараз роблю набір вишивальщиці - маячок і чохол для ножиць і книжечку гольничку від емс. Вишиваю без розмітки, тому ліниво і довго виходить. Треба заставляти себе і не тупити за компом, а вишивати, так хоч толку більше буде. На раму начеплю фламінго, а на круглий або поряд з фламінго буду вишивати казанську Богоматір від Стоянки Іванової на 18-й канві півхрестиком в три нитки тьоті Марії на ювілей на наступний рік. Станочок мій, замовлений на севі з доставкою в Железку, десь загубився по дорозі, вже місяць мандрує, і невідомо куди забрів. На севі Паші сказали почекати ще два тижні і тоді знову написати їм. А на пошті морозяться і кажуть, що вони нічого не знають. Казли.

Роблю прикраси, тільки щось я їх роблю, і вони нікуди не діваються. Уже відфоткали їх у старушки, але вона фотки зажала і не дає, а так я би вам показала все, що наробила за цей час. Дуже мені це цікаво і пре мене, і я освоюю нові горизонти - вчуся обплітати бусини нитками (гачком) і плету з бісера бусинки. Ще хочемо вовни дістати і зробити ще щось з вовни. А ще бусинки ручної роботи, які я робила, це текстильні і вишиті. З вишитими хочу розвинути тему, робити кльові сережки, і проводити майстер-клас в кругозорі на тему вишитих прикрас. Треба тільки обкатати ці вишиті штуки, продумати дизайни і складність, щоб можна було за три години встигнути зробити.

До речі, про фотки. Мій альбом на іо мовчить уже день четвертий, я тут вся в траурі, бо там півтори тисячі фоток. Я надіюсь, що він воскресне, бо кажуть, що власники сказали, що навернувся вінт з інтерфейсом, і що його ремонтують. Я подумую про переніс фоток на пікасу. Але там ненадійно, бо альбом можуть прикрити за так захисники авторських прав вишивальних фірм, просто за викладену картинку з дизайном. От і думаю, шо дєлать і як бути. Якшо іо все-таки воскресне, скоріше за все обламаюсь переносити, півтори тисячі фоток все-таки, + замінити фотки по всім моїм записам в жж на нові ссилки, а це не багато не мало, а майже 500 постів.

З роботою поки шо не дуже густо. Пару учнів є, але часу вільного ще вагон, і я могла би огого скільки учнів ще взяти. Я канєшна розумію, що все буде поступово, але ж мені треба все і одразу і не менше. Тому якщо раптом хтось хотів вивчати німецьку і з якихось причин це відкладав, то скоренько біжіть до мене, я вас навчу і будемо шпрехати в два голоси. Ну або якщо у вас є діти, яким треба робити уроки, то теж присилайте їх до мене, зробимо все в кращому вигляді.

Почали ходити зі старушкою в спортзал, правда, в пт і в пн я сачконула прикриваючись морозом. Насправді мені дуже прекрасно і солоденько спиться зранку, і вставати дуже важко. Але я не втрачаю надію побороти себе і почати вставати вдосвіта о восьмій годині ранку, шоб в 9 бути вже в залі.

Ще з нового те, що минулого тижня в четвер купалися в ополонці в сауні на трухановому. Тобто не на водохреща купалися як всі нормальні люди на пляжі, а після сауни. А що, так лізти я ще боюсь, тим більше, в такий мороз, а після сауни саме те, що треба. Завтра ідемо знову, спробуємо, що таке купатися в ополонці після сауни _в двадцятиградусний мороз_.

Відвідала мене недавно думка про французькі косички. Хто не знає, це такі штуки по голові заплетені. Волосся у мене мало, думаю от, скільки ще відрощувати треба, щоб можна було заплести. Бачила у одногрупника Макса, так в нього сантиметрів сім може, і такі штуки. Я просто все життя про них мріяла, а тепер щось раптом мені захотілося їх мати у себе на голові. Хто може знає щось про це? Скільки коштує заплести і яка мінімальна довжина волосся має бути?

Про погоду. В кімнаті, де я тепер живу, двадцять градусів, спеціально двома градусниками заміряла. Комусь цього багато, а я так мерзну, шо капець. Сплю в обнімку з пляшкою з гарячою водою, бо мужики казли альтернативна грілка кішка Катя спить тепер з батьками. Ну і на вулиці аномальні морози, через що я не дуже хочу ходити на вулицю. Хочеться вже тепла, шоб на вєлік і погнати на верблюд і на міністерку.

На цій оптимістичній ноті прощаюся, не кашляйте і до нових зустрічей
у мене так довго не було жж, що мені тепер хочеться писати всякі литидибри з месиджем і без.

Сьогодні каталися зранку. На градуснику було 12 градусів, коли я виходила з дому, але все одно поїхала в майці. У нас осінь настає по календарю. От би так по календарю ще і весна наступала. Повітря холодне, прозоре, гіркувате, чисте, небо високе, листя жовтіти починає. На міністерці нікого немає, земля холодна і вогка, вода тепла. Ми не брали ні чай, ні рушники, але все одно полізли в воду і початок осені відмітили купанням. Холоднувато вже, але думаю, ще з місяць можна покупатись. Тепер треба закупити теплий одяг для покатушок, і можна продовжувати сезон дуже надовго.

Плотно обговорюємо плани на осінь. Намалювався Краків, правда, я сама не дуже вірю, що туди хочу, це все Таня підбиває. Дуже думаю над Прип’яттю. Народ каже, що поки не народжувала, туди їхати не треба, але мене туди тягне як магнітом. Хочу побачити мертве місто. В кінці жовтня збираємося в Чорноріченський каньйон подивитись і пофоткати. В Балаклаву на рибалку. В листопаді-грудні до Діанки вгості. Ну і локальні недалекі велопокатушки.

На це і буду орієнтуватися.
kallisto_kyiv: (вело)
Давно не каталась і раптом усвідомила, що дуже скучила за велосипедом.

Вчора ввечері досліджували велодоріжки в Гідропарку. За вечір проїхала по трьом мостам: Московському, Пішохідному і Метро, а по Московському аж двічі.

А сьогодні вранці каталась по верблюду, плавала на міністерці, бігала з дядею Доктором по стадіону, качалась в залі і знову каталась. Дистильовані позитивні емоції в великих кількостях від спорту і від спілкування з Юркою.

Кататись ужасно хочеться! Візьміть мене поїздити, а?
kallisto_kyiv: (я)
На покатушки я сьогодні все-таки поїхала. Косилась-косилась на велосипед, гіпнотизувала його поглядом. Догіпнотизувалась до того, що на кухні згризла ще кусок холодця, взяла свого білого коня і пішла викатувати наслідки святкових обжирань. Для початку поїхала на набережну. Проїхала всю набережну з одного кінця в інший, давила дітей, мамів і собак, але цього мені виявилось мало. І вирішила я відвідати місця бойової слави. Давно мені спокою не давала пісня Варум про городок, в який хочеться вєрнуться і ворваться. А я уже років 5 не була біля своєї першої школи, біля нашого приватного будинку і будинку на Бакинській, де я жила до 13 років. А я ж всього боюсь ще. Машин - боюсь! Бордюрів - боюсь! Доріг незнайомих теж боюсь. Але страх страхом, але ж скільки можна по набережній кататись, я там вже всіх собак вивчила, всі повороти знаю, навіть пандус мені підкорився і на нього я виїжджаю льогко і без проблем.

Ну і покрутила я педалі в бік Куренівки - Сирця. Спочатку на м.Оболонь по вул. Мате Залки, далі по ходу трамвайних рельсів на Куренівку. Виявляється, дорога там нормальна. Машин немає, і що дуже добре, зовсім немає цих ненависних пішоходів, які чомусь завжди ідуть прямо по центру дороги і коли кажеш їм "бі-бі" починають метатись і мені доводиться злазити з велосипеда, і стояти чекати, коли ж вони нарешті визначаться, яка сторона дороги сьогодні їм більше подобається.

читати далі )
Це фото з недільної покатушки.











Фото бай [livejournal.com profile] vitalyt
Оооо кайф! Я сьогодні цілий день каталась. Встигла попити води після вчорашнього обжорства і обпивства, і поїхала. Спочатку з Танею, Андрюхою і Юрою їздили через Верблюд на Міністерку. Їхали по бездоріжжю, по кочкам, переходили вбрід річечку, а потім катались біля Міністерки. Це мене вже готують до того, що буде, коли ми будемо їздити кататись перед спортзалом. І ще я сьогодні відкрила купальний сезон! Цілих 30 секунд провела в воді :) Думала, що пропливусь, але температура води 8-10 градусів, так що особливо не наплаваєш.

А після того я з [livejournal.com profile] vitalyt поїхала в парк дружби народів смажити сосиски. Досягнення з парку: мені підняли сидіння і я цілу другу половину дня вчилася стартувати з піднятим сидінням, що не так просто, якщо я звикла їздити з опущеним; а ще мене пофоткали в шоломі і з велосипедом, так що я сподіваюсь, скоро покажу вам фотки.

Руки болять, ноги в синцях, поки що не болять, але я вірю: крепатурка скоро прийде, на голові досі відчуваю шолом, а тіло розхитується, ніби я їду на велосипеді. Втомлена, але не виснажена, буду вишивати :)
kallisto_kyiv: (їжачок)
Подумалось мені, що я давно не каталась, взяла велосипед, одягнула свою гламурну шапку в квіточки і пішла на вулицю. Спочатку каталась по набережній. Скучно там було: бабушки не попадались, з пандуса з’їхала підозріло легко, навколо клумби аж три рази об’їхала. І вирішила я, не багато і не мало, подивитись, що робиться в парку дружби народів. Там народу поменше, простору побільше, дороги різні є: і трава, і грязюка, і пісок, і плитка, і плити, і плитищи, і укатана зручна дорога. Побоялась-пожахалась, це ж так далеко їхати, попереду цілий московський міст, куча бровок, машини всякі, але я ж не з лякливих! І поїхала, а що ви думаєте! Переїжджала міст без пригод, тільки вітер зносив, крутити педалі важче було. В парку об’їздила всі доріжки і стежки, наламала мамі котиків, долала піски, заїжджала на гірки, переключала передачі, їздила по плитам, дивилась на дніпро, слухала пташок на деревах і Нотр дам де парі в навушниках. На зворотній дорозі злетів цеп, а Юра мені якраз не показував і не розказував, як його назад причепити. Зупинила якогось хлопця на велосипеді, але він щось подивився подивився і не придумав як його причепити. Тоді я пішла в Адреналін, де купувала вел, і добрий хлопець-продавець мені цеп причепив назад.

Результат: на бровки заїжджала, на гірки заїжджала і з гірок потихеньку котилась, передачі переключала, повертала плавно і круто, біля собак ходила пішки, дитина якась під колеса кидалась, але я благородно її помилувала і не стала давити і дозволила погладити колесо. Я собою пишаюсь як завжди :)
kallisto_kyiv: (басака)
не можу не поділитись: тренер сьогодні в залі написав нам нову програму. Так, як сьогодні, ноги в мене ще не боліли. Присідання зі шваброю штангою - це вам не хухри-мухри :)
kallisto_kyiv: (весняна аватарка)
Сьогодні я пережила свій перший бойовий виїзд. І як в таких справах часто буває, без травм не обійшлося.

Прямо не знаю, що би я робила без Юри. Він звичайно злий і місцями фашист, але примушує мене робити речі, які в результаті підуть мені ж на користь. Каталась сьогодні по набережній, вчилася повертати навколо клумб, заїжджати на пандус, переключати передачі, розбиралася в манетках, заїжджала і з’їжджала з бордюрів, слухала як відбиватись від собак, якщо вони раптом починають приставати. Я їхала, а Юра біг, у нього пробіжка перед залом. В залі на радостях зробила подвійну програму, а потім таким самим маршрутом їхали назад.

Результат: повертати якось навчилась, на похилі плити заїжджати навчилась, але треба закріпити. Грохнулась всього один раз, але відчутно і на коліна, тому Атлантида під дуже великим питанням. Там важливі цілі коліна.
kallisto_kyiv: (їжачок)
Сьогоднішня моя історія буде про те, як я була спелеологом.



Спочатку я не дуже хотіла бути спелеологом, і довго думала, їхати мені чи ні, але перспектива просидіти в квартирі в це недосвято день св. валентина, роздумуючи над моєю самотньою доленькою, мене переконала, і я все-таки вирішила, що варто буде прокататись. Принаймні, там у мене точно не мало бути часу думати про валентина і доленьку. Ну, так і вийшло.

Дорога в печеру була цікавою. Нормальні люди їдуть прямо в Тернопіль, а звідти вже якось до Млинків добираються. Але оскільки мене запросив [livejournal.com profile] rozdum, і група, яка зібралась, була з Житомира, то спочатку мені треба було дістатись Житомира. В четвер я пакувала рюкзак, згадувала, які прикольні штуки в мене є (фліска, спальник, карімат, термокружка, ложко-виделка, ліхтарик, бандана і ще ціла куча всяких кльових штук), і як давно я їх не діставала для справи. З рюкзаком же приперлась на роботу, а ввечері вирушила на м.Житомирська (я здається починаю здогадуватись, чого вона так називається), щоб звідти їхати на Житомир. В Житомирі мене зустрів Роздум, ми закупились в маркеті вкусняшками — яблуками, м’ясом, сиром, йогуртами — без Гурманіки не обійшлося ;), а потім ще пили чай, перепаковували рюкзаки, трохи спали. Прокинулися о четвертій, а о п’ятій вже були біля маршрутки.

Дорога була важкою, принаймні для мене. Мене страшно закачувало, бо доріг як таких майже не було, одна грязюка, і маршрутку трясло сильніше, ніж катер з Золотого пляжу до Балаклави в сильні хвилі. Але я примудрилася проспати цілу дорогу.

Млинки — то печера, яка знаходиться в селі Залісся в Тернопільській області. Печера площею невелика, десь кілометр на кілометр, але всередині розвідано 38 кілометрів ходів. Не всі вони відкриті, не всі прохідні, ведуться дослідження і розкопки. Печера гіпсова, в ній майже немає сталактитів і сталагмітів (є в двох місцях), зате є дофіга красівих кристалів на стінах, які дуже красіво блистять. Печера закривається на залізні масивні двері. Для мене це прикольно, як і те, що у нас в ліс на трамваї їздять. Хоча це і правильно. Якщо якесь непідготовлене чучело залізе в печеру, то загубитися або вбитися там — як два пальці об асфальт. В печеру водять екскурсії спеціально підготовлені інструктори. Вони знають всі таємні і нетаємні ходи і навіть мають з собою карту, щоб у випадку чого правильно зорієнтуватися. В печері завжди стабільні умови — температура, вологість, тиск. Ну і темно там, да, світлу немає де взятися, і ще тихо, якщо тільки не заблукає якийсь турист і не почне волати. З живності там є тільки кажани, які зараз в анабіозі сплять і розмножуються, а так більше нікого немає. Ні щурів, ні мокриць, ні павуків трьохметрових, як можна було сподіватися. Кажани там живуть і якось дорогу на вихід знаходять. Як — це загадка для всіх, бо залітають вони дуже глибоко і далеко. Кристали із печери виламувати не можна, бо прийде чорний спелеолог і скаже: «Ай-ай-ай», а потім зробить каку. Наприклад, ліхтарик вимкне або заплутає інструктора. Щоправда, якщо кристал лежить на землі, то виносити нібито можна. Але на денному світлі вони блищать далеко не так красиво. Камінчик собі і камінчик.


Ось так красіво блистять кристали в печері


Це кажан, який спить і поки що не розмножується (бо один), і плафон у формі кажана. Плафон — це нашарування кристалів. Красиво.

Для того, щоб лазити по печері, треба спеціальний гламурний одяг. Найкраще для цього підійде комбінезон (на місцевому жаргоні — комбез), який видають прямо на місці і який можна не шукати вдома. Комбез зручна штука. В ньому не жарко, і можна лазити по всіх тих важкодоступних місцях, не боячись, що він порветься чи забрудниться, як це могло би бути у випадку з джинсами. Ще дуже треба, щоб був налобний ліхтарик. Руки обов’язково мають бути вільними, щоб триматися за стіни, пролазити, вилазити, підлазити, залазити і перелазити. І ще непогано мати зручне взуття на неслизькій підошві. Правда, хвальоні мої кросовки з вібрамом там не сильно допомогли, бо гіпс слизький і на гладких каменях я спиралася більше на руки, щоб не послизнутися. Кажуть, найкраще підходять звичайні банальні гумові чобори. Народ ходив у стілах, але стіли, як і каски на голову, не рекомендують брати в печеру. В екстремальних ситуаціях людина розраховує на звичні габарити, а коли виявляється, що нога ширша на два сантиметри, ніж ти звик, а голова більша, то можна не розрахувати сили і застрягнути.


Такою була дорога до печери: три дні лісом і полем, перейти через річку, піднятися на гірку, пройти під деревом і буде печера.

Зупинилися ми в спелеохаті. Господарі її самі спелеологи, збудували неподалік від печери хату, і здають її таким нубам-спелеологам як ми. Там є кілька кімнат з ліжками і матрасами на них, є груба, яку топлять і спати стає не холодно. Спали ми в спальниках, так що постіль там не треба. Можна замовити обід у них, можна зробити шашлики, особливо якщо привезти з собою що готувати. Можна замовити екскурсію, і вони порадять хорошого толкового екскурсовода.


Отакі повороти і карколомні ходи бувають в печері

У нас було три екскурсії. Дві в суботу і одна в неділю. Я раніше думала, що печера — то як на картінках показують. Ну там грот красівий і всі ходять так, по сторонах дивляться, походять-походять і йдуть на вихід. А нє, тут все по-дорослому. Розломи, тріщини, ходи, повороти, камені, через які треба перелазити, під якими проходити, обходити, з яких треба з’їжджати, сповзати і скочуватись. Розпори (дві стіни на певній відстані одна від одної), внизу дірка і зверху теж не пройдеш. Можна спертися спиною і ногами і так рухатися, а можна павучком іти — спиратися на руки і ноги і так проходити. Щілини, дивлячись на які, сумніваєшся, що туди пройде твоя нога, і через які через три хвилини ти так бодренько вилазиш весь, а не тільки нога. За ці два дні я досконало вивчила, як можна лазити на пузі, на колінах, на карачках, навпочіпки, навприсядки, зігнувшись, скрутившись, на спині, на боку. Ногами ми теж ходили, але менше, ніж лазили. Маршрут від входу і до виходу (він же вхід) за словами екскурсовода займав від 3 до 5 км, тривалість по часу — від трьох до чотирьох з половиною годин. І коли я зараз згадую, як ми ходили, то згадується швидка гонка: ідемо — пригнулись — присіли — перелізли камінь — повернули — пролізли на животі — пройшли розпору — зігнулися — пройшли на колінах — повернули — залізли в дірку — обійшли камінь — присіли — випрямились — обережно, голова, камінь на рівні очей — повернули, і так далі.


Ось так виглядало наше пересування по печері

Страшно не було. Абсолютно. Я все думаю, чого. Скоріше за все, через те, що нас було стадо (10 чоловік), і серед них — досвідчена інструктор і п’ятеро хлопців, які у випадку чого могли підстрахувати і допомогти. Було розуміння того, що ми глибоко під землею (від 20 до 60 метрів), що немає широкого виходу, яким якщо в когось «заболять ніжки», або хтось якось пораниться, можна буде вийти на поверхню. І досі не страшно, хоча місцями було дійсно небезпечно. Ще хочу.


І чого нам боятись, якщо ми банда?

Компанія класна підібралась. Я через свою інтровертність майже не вливаюся в нові компанії, але ось це спільне долання труднощів усіх зблизило. В суботу шашлики смажили. Їли і ділилися враженнями: а пам’ятаєш, як там треба було залазити? а як ми в горлянку диявола полізли? а як ми з жопи дракона (ладно-ладно, це я її так назвала, але там була довго і дуже закручена труба, в якій ми крутилися зі спини на бік і на живіт, ставали на коліна, а потім знову лягали на живіт) ніяк не могли вибратись. а як важко далась фантазія. І всі сміються. Прикольно було :)


Так я виглядала в перед від’їздом: замучена, але щаслива.

Стільки синців по всьому тілу: лікті, руки, коліна, стегна, спина, і крепатура по всьому тілу. Але в неділю рано все одно половина групи встали і стійко полізли в печеру. Там повітря якесь наркотичне, не інакше. Важко, небезпечно, захекуєшся, замкнутий простір, але туди хочеться знову і знову.


Сталактити і сталагміти з печери «Казка»

Їхали назад, весело було. Половина народу спали як немовлята, половина ржали і пісні співали. І такі всі рідні одне одному стали :) А в Житомирі мені показали місцевий секс-символ — Корольова, і вуличку, де не їздять машини, зате є куча кафешок, і ще водонапорну вежу. Перепакували рюкзаки, автобус на Київ. Біля дванадцятої була вдома.

Контакти спелеохати я взяла, тож якщо замучить туга за печерою, туди завжди можна повернутися.

А шо саме прикольне, про день св. Валентина я згадала вже близько одинадцятої вечора, і то якби Роздум не нагадав, то я б і не згадувала :) Так що день св. Валентина пройшов правильно!

П.С. За фотки дякую всім учасникам поїздки. Хороші фотки вийшли :)
kallisto_kyiv: (королева)
я знову почала ходити в зал. До цього уже довгий час ходила п’яте через десяте, то ходила, то не ходила, а тут Юрка сподвигнув. Щоправда, за цей тиждень я його ні разу в залі не бачила. Він то не приходить взагалі, то приходить раніше. В понеділок обіцяв бути. В основному, не ходила через погоду, але вирішила, що нарешті треба перестати жаліти себе. 7:30 — це не так рано, щоб було важко встати. І взагалі стараюсь прогнати хандру, побільше з друзями зустрічаюсь і набираюсь від них енергії. Виловлюю тих, кого давно не бачила, стараюсь не забувати про народ.

Активізуються привиди з минулого. Сьогодні запропонували мені зустрітися з дружиною мого колишнього бойфренда, якого я не бачила уже ну точно три роки, і навіть не знаю, де він, і як в нього справи, і навіть знати не хочу. У неї якісь питання до мене є. «Фігасє» сказала я і відмовилась.

робота
Є хороше, є погане.
Почнемо з хорошого. Є у нас Джек і Баль. Джек ставить мені таски і взагалі дуже хороший хлопчик. Безпосередній, хороший, розумний, дуже енергійний. Ми з ним ходимо обідати, зрідка в кіно чи гуляємо. Цікаво спостерігати сугестивну етику і больову сенсорику. Сугестивна етика — це коли я йому кажу, що от він мене прямо зараз чи прямо кілька годин тому чимось образив, а він одразу починає вибачатись і говорить багато приємних слів. А больова сенсорика — коли робиш якісь сенсорні речі, це сприймається абсолютно без емоцій, тобто так, ніби це так і має бути, але видно, що без цього не можна. Цікаво спостерігати інтуїцію (забуває стакан з соком і ходить повз нього годину туди-сюди). Нарешті прямо під рукою є Джек для дослідів.
Баль, а про нього я тут уже колись писала, надзвичайно мене активізує. Завжди незворушно-добрий, завжди зі спокійною посмішкою. Коли мені треба допомога, ніколи не відмахнеться, а завжди підкаже, покаже, дасть інструкції (по сугестивній їздить, ага, а мені тільки того і треба). Як більшість Балів, темна особистість з не менш темними друзями.
А тепер погане. Джек іде через тиждень, в пт, а Баля не буде вже мабуть з понеділка. З ким тепер дружити?
Прийшла дівчинка нова в менеджери, Гамка. А у нас мало того, що нуль-контакт, так ще і міраж. Абсолютно не уявляю, як буду з нею працювати. Нє, ну ясно, що якось буду, але це буде і на 10% не так приємно, як з Джеком. Правда, Гамлетів у мене раніше для дослідів теж не було, так що тут теж плюс.

А загалом на роботі добре. На майкрософт більше не злюсь, з роботою справляюсь, зарплату платять, соком поять, бутербродами готують.

Ходила минулого тижня на «Карміну Бурану» в театр опери і балету для дітей та юнацтва. Сподобалось дуже. Але враження від вистави, театру, глядачів різні. Вистава була дуже коротка, тривала десь годину двадцять хвилин. Це сценічна кантата, тому ні балету, ні дійових осіб там не було. Був хор. Дядьки і тьотки, стояли в чотири ряди і співали. Перша, вона ж остання, пісня — це просто бомба. Аж мурашки по шкірі, причому не тільки у мене, а ще потім і Андрій з Танею сказали, що у них були такі ж відчуття. Сольні чоловічі партії мені не сподобались. Не витягували ноти.
Але добре, що ми сюди потрапили, бо це перший раз за півроку, коли іде Карміна Бурана. І я дивилась афішу далі — в грудні не буде і в січні теж. А далі немає афіші.
Театр був ужасний. Це театр опери і балету для дітей та юнацтва. Акустики ніякої, зал маленький і тісний. Про контингент я взагалі мовчу. Попереду сиділи діти, віку так клас сьомий-восьмий, без кінця крутилися, говорили одне з одним, смикали одне одного за волосся, ходили в туалет, підспівували хору, підскакували на стільцях і щось їли. Ой це був капець. Ззаду мене сиділа парочка, і вже начебто дорослі люди, старшого віку. Обнімались-зажимались і в повний голос коментували виставу. Це було вище моїх сил. Такі речі мене страшно бісять. До дітей не дотягнулась, а на дорослих шикнула. А коли на них ще хтось шикнув, вони заткнулись і до кінця вистави сиділи мовчки. І ще безкінечний кашель діставав. Ну невже не ясно, що якщо у тебе бронхіт, то краще сидіти вдома? І таке враження, що у нас півміста хворих на кашель, і всі вони зібралися в цьому театрі. Повбивала би :) Я оце вже думала: може мені купити якусь будку і з нею ходити в театр, щоб я з будки бачила тільки сцену і нікого більше навколо. Бо якщо хтось чи щось відволікає мене від вистави, то йому потім туго приходиться.
Але в цілому вистава сподобалася, ми тільки дійшли висновку, що нам треба брати квитки на перший ряд і по центру, щоб не відволікав ніхто і музику було краще чути. І можна піти ще.
Андрій, це ж нічого, що я це з листа видерла?

Вчора пили. Я пила кокур масандрівський, а на ранок ходила зізгугом і страждала від похмілля. Не буду більше солодке вино пити, буду пити сухе. Від нього в принципі не буває похмілля. Так наче і не пила нічого напередодні.

Зробила тиждень тому лазерну епіляцію. Трохи боляче було, але терпіти можна. Прокляла все на світі за те, що поголилася перед епіляцією, а не депілювала кремом. Запалення і подразнення переслідують мене цілий тиждень. Але загалом цікаві враження. Спочатку годину було знеболювання. В цей час я читала Атланта. Мені хотіли запропонувати журнал і дуже здивувалися, що я попросила комп’ютерний або мобільний. Сказали, що у них такого не водиться. Потім мене поклали на кушетку і почали процедуру. Намазали мене спеціальним гелем, одягнули на очі окуляри. Епілятором коли епілюєш, тоді більш боляче. За рахунок того, що епілятором водиш три-чотири-шість разів, поки зачепиться і видереться волосинка. А тут один укол (імпульс лазера) — і поїхали далі. Всю процедуру в кімнаті був сильний запах паленого волосся. Ги-ги. А наступні кілька днів шкіра була подразнена, змазувала її всякими кремами. А тепер треба ще почекати, поки виросте волосся на 1–2 мм і почне випадати. Загалом я задоволена і центром краси, і майстром. Прийду до них ще.

Останнім часом життя якось сповільнилося і писати ні про що. Не писати ж про «я встала, поснідала і пішла на роботу».
Вишивати вишиваю, стараюсь хоч годинку на день цьому приділити. Тому в неділю завжди є що показувати.

А загалом все по-різному, але в основному все ок. Всіх читаю, хоч коментую не завжди. Якщо раптом мене хтось хоче бачити, свистіть, розгляну пропозицію.
kallisto_kyiv: (я)
Не пройшло і трьох місяців, як Юра надумався продовжити наші несистемні уроки. Нагадаю, перший був 9 вересня, коли я вперше сіла на велосипед. І от сьогодні я їхала в спортзал на велосипеді, а Юра мені допомагав, підказував і підстраховував. І оскільки до спортзалу добрались абсолютно без пригод і Юра мене дуже хвалив, доведеться мені все-таки подумати про купівлю велосипеда. Тим більше, що я пообіцяла.
Останнім часом ритм життя трохи сповільнився. В першу чергу, через роботу. Я затримуюсь на роботі, іду після сьомої. Коли пощастить і майкрософт забуває про нас, іду о сьомій. Коли не пощастить і згадує, тоді іду пізніше. Он в п’ятницю майже о десятій пішла.

Вранці ходжу в спортзал. Зі мною ходить Таня. По святах ходить Юра. По дуже великих Андрюха. Добре, що вранці є час на спортзал, але я відчуваю, що все одно мало рухаюсь. Є ідея ходити на каток раз на тиждень, і раз-два в басейн. Спробуємо, подивимось, чи приживеться.

Їжджу в метро. Мені на роботу на одинадцяту, тому їду я далеко не в годину пік. В вагоні зі мною їде стільки народу, що хочеться закричати: Люди, робочий же час. Що ви всі робите в цей час в метро? Останнім часом особливо не виношу, коли хтось втручається в мій особистий простір. Зрозуміло, що в метро надто багато народу, щоб можна було тримати піонерську дистанцію, але все ж гарчу на тих, хто намагається торкатись мене сумкою, рукою, навалюється на мене, торкається моїх рук і спини. Не було б у мене плеєра і телефона з книжкою, щоб відключатися на всю дорогу, чокнулась би.

Розчарувалася в чоловіках. Навіть ті, хто з першого погляду видаються цілком нормальними, виявляються недостатньо сильними. Треба, щоб був як скеля, як стіна, щоб на нього можна було спертися і не боятися, що він впаде або похитнеться. Як набридли ці мямлі, які мають постійні проблеми з собою. І не треба казати, що такі не всі. Я перевіряла, у всіх є таргани в голові. І ці таргани бувають великі і дуже великі. Так що не треба казати, мені зі сторони все одно видно краще. Ці слабкі чоловіки не можуть розібратися з батьками, домашніми тваринами, дітьми, квартирами і будинками, здоров’ям, роботами, чоловіки говорять одне, а роблять при цьому інше, 99% з них не НЕ ЗНАЮТЬ, ЧОГО ВОНИ ХОЧУТЬ і ДЛЯ ЧОГО ЖИВУТЬ і топчуться на одному місці і все чекають чекають чогось, а виходить, що вчорашній день і хороший момент, який все не приходить. Є і приємні винятки. Їх дуже мало і на них завжди великий попит. Тому якщо такий в руки попаде, то тримати його треба міцно. Але їх дуже мало. Зрозуміла я одне: покладатися можна тільки на себе. Одна я зроблю все так, як треба, сама про себе зможу подбати, якщо я собі щось пообіцяю, то роблю це, якщо я чогось хочу, то купую це собі або роблю так, щоб цього досягти, одна я себе можу підігнати і активувати, тримаю швидкий темп і не даю собі поблажок. Ніхто (крім одного, і то з певними умовами) з оточуючих чоловіків не може мені цього дати. Буду жити як і жила, але тепер не буду чекати принця. Вони бувають, але ось портрет середньостатистичного принця: кінь хромий, меч загубив, шкарпетки діряві, мету приїзду назвати не може і чекає, що я його розважати буду. А нафіг взагалі комусь такий принц треба?
kallisto_kyiv: (їжачок)
В суботу ми з моїми дорогими колегами сплавлялись по Десні на байдарках. Це було моє перше знайомство з байдарками. Нас привезли в село Зазим"я, що десь за Троєщиною, висадили. Там ми зібрали байдарки і почали сплавлятись. Сплавлялись ми недовго і дуже розслаблено: у нас було два ящики пива (хоча мені в принципі це не допомогло, я не п"ю пиво. І чому ніхто не подбав про мене і не купив вина???). Часто зупинялись посеред річки, кілька разів причалювали до берега через природну потребу. А потім як причалили і як почали смажити м"ясо і сосиски... Коротше, повна розслабуха :)

Але загалом ідея для вихідних днів мені дуже сподобалось. Треба тільки трохи поміняти наповнення. Тут було забагато хавчика і пива і замало греблі, і мені дуже не вистачало фізичного навантаження. Так що я вже знаю, як не треба робити.

Ну і наостанок кілька слайдів

Profile

kallisto_kyiv

April 2017

S M T W T F S
      1
23 45678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 19th, 2017 09:45 pm
Powered by Dreamwidth Studios