Що наше життя? Любов!

Я оце питала у вас книжку про любов, зненацька сама наткнулася. Розамунда Пілчер, Сімейна реліквія. Дуже сподобалась. В двох словах і не скажеш, про що вона. Про Англію, життя під час окупації, але не таке, як в книжковому злодії. Про справжню любов, про вдячних і невдячних дітей, про море і художників, сади і садівників, Ібіцу, книга напоєна світлом і добром.

Деніел Мартін Фаулза. Книга про англійців і все англійське. Якби це не була аудіокнижка, не осилила би, занадто мало дії. Але я постановила собі, що це буде мій виклик, і я її таки дослухала.

Діана Сеттерфілд Тринадцята казка. Готична і мрачна, але цікава. Як не дивно, теж англійського автора і теж про Англію. Про темну сімейну історію, привидів і неймовірний зв'язок між близнюками.

Сью Монк Кід Життя бджіл. Ніяка, дуже плоска і проста. Думаю, її можна віднести до тренду притіснення темношкірих в Америці, до цієї теми ж належить Прислуга. Подивлюся кіно ще, може кіно буде цікавіше за книгу.

Діна Рубіна Російська канарка. Довго до неї приглядалася, в першу книгу врубалася два тижні, зате решту прочитала за 5 днів. Як завжди, неймовірна мова і карколомний сюжет.

Фенні Флег Життя під райдугою. Життя в маленькому американському провінційному містечку, де всі всіх знають, життя дуже неспішне і затишне. Герої, відомі з попередніх книг. Читала з задоволенням.

Зараз буду починати Амстердам Іена Мак'юена. А ви що читаєте чи читали? Що порадите?

Цього тижня подивилася і почитала:

Малефісент. Казка з Джолі в головній ролі, яка показує рогату і крилату чаклунку, яка спочатку добра, а потім, коли її підступний бойфренд з роду людей відтяв їй крила, стала сердитою, наслала закляття на його дочку, а потім знову стала добра, коли дівчинка розтопила її серце. Гарна дитяча казка, в основу якої лягла історія про веретено і сплячу красуню. Вразили гострі скули Джолі, незрозуміло, чи це вона себе довела до такого стану голодом, чи це комп. графіка, але виглядало це моторошно. Запам'яталась маленька Аврора, яку грала дочка Джолі.

Вскочили в останній момент поїзда і подивилися в кіно Інтерстеллар. Гарне, якісне, вражаюче кіно, суперська фантастика. Автори намудрили з посланням сигналів Коннора самому собі з майбутнього, я так і не зрозуміла цього моменту. Перегляд запам'ятався сусідкою справа, яка надушилася дихлофосом дуже міцними і смердючими парфумами, від яких мені було млосно половину фільму, і я досі відчуваю на собі відголоски і мені знову смердить. Люди, якщо купуєте собі сильні парфуми, духайтеся їми перед сном, а не перед виходом в люди!

Я заново відкрила для себе Мамма міа, коли вирішила, що тепер буду дивитися його мовою оригіналу. Це мій улюблений фільм-антидепресант, у мене немає жодного іншого такого фільму. Я його вже разів 50 без перебільшення дивилася, знаю напам'ять, хто що і коли скаже, і все одно щоразу мурашки по шкірі, коли Донна стрибає на ліжку під пісню Денсін квін, плачу, коли Донна збирає Софі на весілля і співає, як вона вислизає крізь пальці і нєгодую, коли Донна співає Сему про те, що переможцю дістається все, а вона програла і не хоче знову до цього повертатися. Так от, оригінальний саундтрек в сто разів кращий за рос. озвучку, тепер її навіки втопку.

Дивилася цикл передач НатҐео "Що, якщо". Дуже круто. Що буде, якщо запалити 500 бенгальських вогників? Що якщо смажити яєшню в паперовому пакеті на вогнищі? Що буде, якщо на швидкості 100 км вам в голову вріжеться собачка-іграшка, яка киває головою? Що захистить від кулі краще: біблія чи кпк, телефон чи кпк, портмоне чи купюрниця? Клас, дуже цікаво, доступно і просто. Наскільки пригадую, руйнівники міфів були нудніші.

Дослухала 1Q84 (кльово), дочитала почату ще півроку тому "Сьогодні одружується мій чоловік" (довго читала, бо нагадувало наш передвоєнний стан), намагалася почати слухати Єфремова "Година бика" (ЕВМ, КПК, РВЛ, ДТУ, комуністи рулять, капіталісти злобні уроди, дуже нагадало сводки російських новин про Україну, покинула) і почала слухати Роулінг "Поклик зозулі" (гарно, цікаво, що буде далі).

Любі друзі, а порадьте мені будь ласка художню книжку, яку ви читали недавно чи давно і яка справила на вас велике враження. А ще напишіть будь ласка, чому саме. Можна не одну книжку, а кілька, буду вдячна.

П.С. Я вас регулярно читаю, хоча пишу тепер нечасто.

У нас дома залежі книжок. І ні щоб хороше щось, а так, в основному те, що нікому не треба і ніхто не читає: класика, дитячі книжки і різна белетристико-макулатура, закуплена батьками в часи, коли хороші книжки були дорогі і були в дефіциті. Раніше у нас була класична стінка з поличками за скляними дверцятами і ще дві навісні полички, де це все багатство розташовувалось. Після переїзду в нову квартиру стінка і полички стали неактуальні, і постало питання, що робити з книжками. Їх і так було багато, а з часом стає ще більше за рахунок подарунків і нових покупок. Тато мій - на всі руки майстер. Він переобладнав меблі з передпокою (прихожої якщо хто не розуміє ;)), і поставив їх в другому коридорі. Туди і склали залежі книжок. Але вони всі туди не помістилися, їх розпихали в нову вбудовану шафу, в картонні коробки з-під телевізора, частину винесли в підвал, частину зовсім макулатури мама відвезла бабусі в село.

Я читаю Фріца Моргена fritzmorgen , і повністю поділяю його погляди на зберігання книжок вдома, описані тут і тут. Я вважаю, що полиці мають прикрашати нові красиві видання авторів, які тобі подобаються і яких ти ТОЧНО будеш перечитувати. Інше все разок прочитав - і пускай далі: в бібліотеку, сусіду, родичам, друзям, куди завгодно, аби вдома не влаштовувати склад непотрібної макулатури. Так, безперечно, є книжки, які викидати чи віддавати - гріх. Наприклад, я ні за які коврижки не розстануся з книжкою моєї дорогої Наталки Шевченко "Містичний вальс". Раз на рік стабільно, а то і два рази, у мене виникає бажання перечитати, тому я навіть далеко її не ховаю, щоб потім не переривати книжкову шафу. Ну, я думаю, в кожного знайдуться корисні або дорогі сердцю книжки.

Ну і додам ще, що книжки в домашню бібліотеку я вибираю за таким принципом. Я все читаю в електронному вигляді. Читати паперові книжки не люблю, бо читаю в ліжку, за столом, в дорозі, в гостях, в ліфті, коли іду пішки до метро чи від метро, і в телефоні в мене залито 30-40 книжок, тож вибір у мене є завжди. І от якщо я книжку прочитала в ел. вигляді, і вся в дикому захваті, то тільки тоді я піду на ринок і куплю паперову книжку, обов’язково з красивою обкладинкою і в сучасному виданні, щоб вона достойно виглядала на книжковій полиці. Тільки тоді.

Коли ми позбулися стінки і почали переносити книги в шафу для книжок в другому коридорчику, я зробила спробу позбутися зайвого хламу, але прийшли батьки і грудьми захистили всіх цих чейзів, бахів і інших марініних. Ні одна дорогоцінна книжка тоді не постраждала. Після мого недавнього повернення з Москви, у нас почав витати дух ремонту змін і викидання хламу, тож мама видно дійшла до думки, що не всі книжки однаково корисні. І попросила мене, щоб я зробила електронний каталог книжок. Відповідно, всі книжки перебираються і я веду активну роботу, напираючи на те, що у нас є книжки ні разу не читані, нікому не потрібні і нецікаві. Тому ми перебрали дві полички і з них відібрали дві стопочки книжок на евакуацію. Тепер головне, щоб тато їх не засік, бо почнеться: ой цю книжку мені подарували в школі на 15 років, ой цю книжку я читав і вона мені сподобалась, ой не викидайте нічого, хай все буде. А між тим, на день народження я збираюся подарувати йому читалку і тим самим питання з паперовими книжками закрити раз і назавжди.

Коли думала, як організувати каталог, були кілька варіантів: зошит, ворд/ексель, спеціальна програмка. Зошит відпав зразу як застарілий варіант, ворд і ексель це нудно, і я, погугливши, скачала кілька варіантів програм: програмка All my books, якась дуже примітивна програма для православних християн, де ні сортування, ні опису, нічого і ще парочка, в яких я навіть розбиратися не стала. Вибір впав на All my books. Підкупила вона мене тим, що вона сама підключається до інтернетівських баз (наприклад, озон) і качає звідти всю інформацію про книгу. Сучасні книжки, випущені за останні 5 років, я знайшла там швидко і без проблем, за автором, назвою чи ibsn, а от старіші там були не всі. Але навіть якщо обкладинка буде не така, як у моєї книги, головне, що є анотація, назва і автор. Також можна вказати місце, де ця книжка стоїть (поличка 1, 2, 3, шафа і т.д.). Можна вказати жанр книги, але чомусь всі жанри там написані англійською, тому наприклад, моїй мамі буде важче розбиратись, бо вона англійської не знає. Там ще є багато полів: рік, видавництво, серія, перекладач, кількість сторінок, номер тома, формат, ціна. Ще за допомогою неї можна зробити каталог аудіокнижок чи електронних книжок, яких у мене назбиралося вже огого. Зручна штука, буду далі юзати.

От думаю про всі ці книжки в шафі, і так хочеться їх всіх одним махом позбутись, віддати комусь чи в яку-небудь бібліотеку, але мама не дасть. Вони настільки програють перед електронним форматом, і настільки застаріли морально, як аудіокасети чи бобіни. Я знаю, у мене знайдеться тут чимало опонентів, які будуть стверджувати, що паперові книжки це круто, смачно і потрібно. Я ж не сперечаюся. Я тільки кажу, що тепер інформація така доступна, що зберігати вдома такі об’ємні і незатребувані носії інформації немає ніякого сенсу.

Читаю зараз "Сумерки" Глуховського. Майже повністю це містична маячня, але відірватись важко. От дочитаю, тоді можна буде з полегшенням зітхнути і написати сюди пару рядків про книгу.

А поки що напишу про день побєди. Думки про нього переслідують ще відтоді, коли я 9 травня спостерігала концерти і народні масові гуляння в Джанкої. Глуховський гарно написав про цей день. Я дуже прониклась, сьогодні довго про це думала, і вирішила написати сюди свої думки і вставити цитату, яка мене так вразила. Він написав все дуже правильно, так, як воно є: і про посилений в останні роки інтерес до побєди, і про медузу горгону, і про три покоління, і про старого з орденською планкою, і про сад каміння.

Що стосується мене особисто, то мої міркування такі.

На день побєди френдстрічка ділиться на два табори. На тих, хто всюди, де тільки можна, ліпить георгіївську стрічку. Придурки по-моєму. Для мене в цьому є щось від лицемірства. Тому що тих, хто робить це усвідомлено, одиниці. А решта роблять це бездумно, бо "так модно" і "так роблять всі". Другий табір войовничо обсирає тих, хто приліпив на аватарку стрічку і всіх, хто про цей день пам’ятає. Є і ті, хто нічого не пише. Я належу до них.

Я цей день не святкую. Не святкую тому, що цей день для мене вже майже нічого не означає. Я знаю, що тоді був такий час, що треба було вибирати: битись чи відсиджуватись, причому важко сказати, що краще. І люди були змушені битись, помирати і вбивати. Але для мене в наш мирний час це скоріше слова, ніж дія чи переживання.

Війна не обійшла стороною мою родину. Мій дід воював, а бабуся втратила всю свою родину. Бабуся ще жива, і я щороку дзвоню їй в цей день, щоб привітати її і побажати мирного неба над головою, бо я знаю, для неї це важливо. Але тим не менше, я не святкую цей день. Справа ще і в тому, що я не маю пієтету перед країною, яка перемогла в цій війні. Теперішню Україну і тодішній СРСР розділяє багато чого. Що саме і скільки - можна говорити три дні. Але для мене це перемога чужої країни в війні, яка частково проходила на території України. Чому я маю святкувати цей день? Я ж не святкую перемогу в війні у В’єтнамі.

І третє, чому цей день викликає в мене внутрішній протест. Примус з боку змі і держави. Людей просто примушують святкувати цей день і всіляко долучитись до цього. Доколє? Скільки можна? 60 років уже пройшло, до якого часу ми будемо жувати цю перемогу? Тим більше, що самих учасників бойових дій залишилася маленька жменька, і з них мало хто має достатньо сил і здоров’я, щоб прийти на парад. А якщо немає учасників урочистості, який в ній сенс? Попонтуватись бойовою могутністю? Показати що "ми теж можемо зробити парад"? Для чого? Я не можу знайти цьому раціональне пояснення, як і не можу зрозуміти, для чого люди ходять на парад праздно глазєть на безплатні видовища.

А тепер сама цитата:

Дыханием я проплавил в инее, покрывавшем стекло, круглое смотровое отверстие. Видно через него было немного: кусок дома и недавно установленный в специально разбитом скверике ещё один памятник героям Великой Отечественной войны. В этом году, приурочив к очередной, в общем-то, не слишком круглой годовщине Победы, их установили по всей стране как-то особенно много, включая статую совершенно невероятных размеров и весьма сомнительных художественных достоинств. Весь город был заклеен афишами концертов песен военных лет, кинотеатры показывали ретроспективы чёрно-белых фильмов о партизанах и взятии Рейхстага, модные фотоцентры с помпой открывали выставки вроде «Лица героев» или «Те, кто...».

Для меня возвращение Победы из архивов на улицы оставалось загадкой. Двадцать лет назад, насколько я помнил, этому событию уделялось куда меньшее внимание. Людей, которые в ту войну не то что сами с оружием в руках ступали по полям смерти, сочащимся кровью, которой пролито столько, что всю её впитать земля не может, но хотя бы помнили вой сирен тревоги, рвущий пелену чуткого детского сна, в живых оставалось всё меньше и меньше. Но почему-то именно сейчас праздник Победы нежданно обрёл ту значимость, которая была у него, наверное, только в первые десять-пятнадцать лет после окончания войны.

Может быть, это было последнее «спасибо» последним живым ветеранам. А может, государство черпало вдохновение в их подретушированных историками подвигах и надеялось, что граждане последуют его примеру. И Победа стала вдруг занимать всё больше места в сознании народа. Мне это казалось противоестественным: накрашенные старухи плохо смотрятся на пропагандистских плакатах. Семидесятилетней Марлен Дитрих нельзя доверять соблазнение нации.

История – это медуза Горгона; под её пристальным взглядом всё обмирает и окаменевает. Живые лица, способные когда-то выразить боль, радость, страсть, страх – застывают с одинаковой героической гримасой. Настоящие цвета – розовый, зелёный, голубой, карий, рыжий, пшеничный – пропадают, уступают место двум мёртвым: слепяще-мраморному – для вождей, гранитно-серому – для исполнителей их воли.

Раскиданные по всей нашей стране окаменевшие бойцы Великой Отечественной - как наколотые на булавки засушенные бабочки. Одни призваны уберечь от тления красоту и изящество, другие – спасти от забвения героизм и самопожертвование. Но состояние души нельзя сохранить в формалине. Дети, приученные говорить «Слава героям», плохо понимают, о чём речь. Подлинная память о любой войне живёт всего три поколения: чтобы чувствовать, что она значила для тех, кто её пережил, нужно слушать об этой войне от них самих – сидя у них на коленях. Для праправнуков солдат, не заставших уже их в живых, останутся только скучные учебники, слащавые, однобокие фильмы и грозно смотрящие в вечность пустые глаза без зрачков, выдолбленные в граните статуй.

У меня, как и почти у всех, наверное, наворачиваются на глаза слёзы, когда заслуженный артист сочным баритоном выводит «Этот День Победы...». Я тоже рос на фильмах о танкистах и о подвиге разведчика Кузнецова. Нацарапать свастику – символ зла, и звёздочку – герб «хороших» - на флаге или башне танка, до сих пор умеет каждый мальчишка, малюющий что-то в своей тетрадке, и я лично перевёл на эту непреходящую тему не меньше десятка детских альбомов для рисования. Раз в год, увидев старика с орденской планкой, я испытываю желание сказать ему «спасибо», хотя в остальное время его занудство и ставший с годами невыносимым характер заставляют меня пожелать ему самого страшного. В конце концов, я пишу слово «Победа» с большой буквы.

Видимо, я чувствую по поводу той войны и людей, которые в ней победили, то же, что и большинство. Но я не понимаю, почему с каждым годом она становится всё важнее, а остальные, кажется, этому совсем не удивляются.

Памятники и мемориальные доски на каждом углу кажутся мне своеобразными урнами – но не для праха, а для отлетевших душ умерших стариков с орденскими планками. Ваяющие героев Великой войны скульпторы просто отрабатывают гонорары, политики, произносящие речи на церемонии открытия монумента, на самом деле думают о своих любовницах, а дети, кладущие цветы у подножья, волнуются, как бы не споткнуться, идя обратно, ведь это очень важный праздник, хотя и непонятно, почему. Узнать в граните и мраморе отголоски знакомого лица, в последний раз виденного перед боем шесть или семь десятилетий назад, и заплакать могут только ветераны. Скоро их не останется совсем, а город окончательно превратится в бессмысленный и бесполезный сад камней…

Троллейбус конвульсивно дёрнулся, затарахтел и поехал, а я так и сидел, примёрзнув взглядом к сужающемуся прозрачному кружку на белом окне.

про роботу: все наладилось, з Юлею наладилось, я спокійна і весела. Тепер приходжу на десяту годину. І от тільки зараз згадала. У мене на кожній роботі так буває, що я в якийсь момент часу починаю приходити на годину-півгодини раніше за всіх інших. Я люблю такий час. Є можливість спокійно роздягнутися, перевзутися, попити чай і перевірити пошту. І так, не поспішаючи і не летячи кудись, включатися в робочий процес. Це як час для себе. Дуже гарно. І є можливість піти на годину раніше за всіх інших. І виходити в супроводі заздрісних поглядів колег.

про погоду: нарешті, хоч колись, хоч цього року на новий рік у нас настала справжня зима. Не дуже холодно: всього лише -5, на вулиці лежить самий справжній холодний білий сніг, і він же падає з неба! Про що ще можна мріяти перед новим роком? :)

про театр: нарешті збудеться моя найбільша в житті мрія. 2 січня я іду на балет "Лускунчик"! Я вже років 5 мрію потрапити на цей балет і постійно мені щось перешкоджає. То квитки подорожчали, то от прямо зараз немає в гаманці достатньої суми на квитки, то каса не по дорозі. І от - парам-пам-пам! - я сьогодні сказала: оце вже ні, скільки можна так жити? І пішла в касу театру і купила квитки! Так що другого числа детальний звіт з мене.

про книжки: я підрахувала, а скільки ж я книжок цього року прочитала, недаремно ж я пишу свої враження в жж і відмічаю книжки в імхонеті. Їх вийшло більше 80 (я просто не все ще дочитала і щось точно не порахувала). Так що я молодець! В середньому на книжку у мене ішло чотири з половиною дні. Ай да я!

про друзів: як же добре, що вони в мене такі класні! Завтра у нас буде самий справжній карнавал. Ми будемо кататись на роликах (а може грати в боулінг), у нас буде вікторина і всякі прикольні розваги. Фотки треба не забути поробити і тут показати. Я ще не знаю, ким я буду, бо костюм буду вибирати завтра безпосередньо перед вечіркою. Але я впевнена: це буде круто. А ще сьогодні знову водили козу з Ленарою, Сашкою і Катею. З Криму, де їли лагман і чебуреки, пішли в сіті-кафе в фудкорті на Бесарабці. По дорозі безобразно хіхікали, кидалися сніжками (ну зовсім трішечки), роздивлялися навколишні будинки і раділи життю.

А в неділю ми будемо ставити ялинку. Мама протестувала, але ми з папою сказали: какой зе это новый год, да без ёлоцки?

Все прекрасно, коли хочеш сприймати життя прекрасним, чого і вам бажаю!
Всім чмокі і з наступаючими вас!

Автори і назви книжок російською, бо читала я їх російською мовою. Тому пишу, як мені звичніше.

Сергей Лукьяненко
Конкуренты
Якось я пропустила момент виходу нової книжки С.Л., хоча він анонсував її в своєму жж. Дійшло до мене через пару місяців після виходу книжки. Я не читала, а слухала аудіокнижку. Що сказати? Мені сподобалось. Жанр — космічна опера. Дія відбувається на землі (Валентин) і в космосі на космічній станції Плюшці (Катран). По сюжету головний герой Валентин зриває дивне оголошення агентства з працевлаштування «Зоряна година» про прийом на роботу пілотами в космосі. Він наносить візит, не знаходить там нічого цікавого, але приймає пропозицію. Нічого не відбувається і він залишає офіс компанії, але в цей час копія його свідомості, Катран, переноситься в космос на Плюшку. І там, усвідомивши неможливість повернутися раніше, ніж через три роки, живе, бореться, любить, літає, живе. А в цей час Валентин здогадується, що і до чого, знаходить в реальному житті жінку, яка поряд з ним там, на Плюшці, і намагається розгадати, в чому ж загадка цієї гри.
Як би там не було, але це дуже хороша реклама одній з сотень онлайнових браузерних ігор. І якби у мене не було упередженого ставлення до ігор в цілому, я може б і купилася на це :)
Вердикт: 10  з 10. Всім прихильникам С.Л., а якшо ви не фанат, то вам може і не сподобатись.

Неделя неудач
Рання повість. Написана в 1995 році і є продовженням роману Стругацьких «Понеділок починається в суботу». Оскільки я його не читала, то і в повісті нічого не зрозуміла. Але «Понеділок» уже давно залитий у мене в телефон, і зовсім скоро я його прочитаю і все зрозумію.

Убить чужого
Спасти чужого
Дві збірки оповідань тринадцяти сучасних російських фантастів, написані до щорічної конференції фантастики Єврокон-2008. У першій їм пропонувалося написати оповідання на тему вбивства чужого, а в другій — дати відповідь на одне з оповідань першої збірки і врятувати чужого.
Непогані вийшли книжки. Особливо мені згадуються оповідання Лук’яненка про світ, який населяють ельфи-комахи і де люди в меншості.
Вердикт: 8  з 10. Можна читати.

Габриэль Гарсиа Маркес
Полковнику никто не пишет
Пісня групи Бі-2 все не давала мені спокою, довелося читати.

Сюжет: Знову ми зустрічаємося з Ауреліано Буендіа, одним із неспокійної сімейки Буендіа з роману «Сто років самотності». Він старий бідний і все чекає, що йому призначать державну пенсію. Він втратив сина. Він доглядає його бойового півня. Його дружина хворіє, намагається підтримувати чоловіка, але вмовляє продати півня і дожити до смерті безбідно. Фінал сподобався. Але книга загалом малодинамічна і більше описує те, що відчувають герої і як живуть, ніж те, як вони діють. Не дуже сподобалось
Вердикт: 5  з 10. Дуже на любителя.

Вспоминая моих грустных шлюх
Книга вийшла з-під пера майстра зовсім недавно, в 2004 році, і викликала жваве обговорення, бо Маркес а) сказав, що це буде його останній твір і б) самому Маркесу вже багато років, а він такі теми піднімає. Коротко сюжет: дідугану 90 років, а він захотів 14-річну дівчинку. Дід ніколи не був одружений і все життя користувався послугами повій. Трохи книга нагадує «Кохання під час холери», з тим, як Флорентіно все життя був з повіями, але це ні разу не вийшло назовні, але тут немає ні продовження, ні розгортання сюжету. Так от, герой все життя пропрацював журналістом, ні разу не був одружений, зате назбирав цілий жмуток повій, і на старості років захотів кохання і молоденьку дівчинку. І потім він типу в неї закохується і хоче з нею залишитися. Любові як такої я там не побачила, одне збоченство.
Вердикт: 4  з 10..

Бернард Вербер
Муравьи
День муравья
Революция муравьев
Сучасний французький автор і пише в стилі, в якому поєднуються елементи наукової фантастики, пригодницького роману і філософського есе. Цікаво, нестандартно, незвичайно, заплутано. Круті віражі сюжету, який в кожен наступний поворот заводить в такі хащі, що все, що уявляв раніше, постає зовсім в іншому світлі. Є три сюжетні лінії: лінія людей, мурах із федерації міст Біл-о-кан і книга «Енциклопедія абсолютного і відносного знання», в якій поєднуються наука і фантазія, факти і вигадки. І ці три сюжетні лінії постійно чергуються, частково переплітаються і в кінці з’єднуються в одну. Дуже цікаво виписаний світ комах: мурахи, сонечка, попелиця (тля), бджоли, оси, терміти, навозні жуки, хрущі, дощові черв’яки. Як живуть, як будуть житла, чим живляться, як розмножуються, як спілкуються, як добувають їжу, як б’ються між собою, як знаходять спільну мову, як паразитують один на одному або допомагають. Дуже цікаво було про мурах: як спілкуються феромонами; що означають сегменти вусиків, як називаються частини тіла мурахи (мандібули — щелепи, торакс — грудний відділ, кров прозора, тіло вкрите хітиновим панцирем, мураха може жити без лапок, але якщо відріжуть вусики, то його не впізнають мурахи з його племені і вб’ють як шпигуна), як відбувається поділ на касти, як спарюються в повітрі самці і самки і самка потім засновує нове місто, як безстатева мураха-робітник може, з’ївши спеціальну гормональну кашку, може стати самкою або самцем. Я не біолог і не знаю, скільки авторської вигадки є в книзі, але безперечно, детальність опису мурах і способу їхнього життя просто зачаровує. Ніби під велетенським мікроскопом можна побачити, те, про що можна тільки здогадуватися.

Ну, і розмах фантазії автора майже безмежний: люди створюють спеціальну машину для спілкування з мурахами, усвідомлюють, що цивілізація мурах значно давніша, сильніша і розумніша, ніж цивілізація людей і що цим двом цивілізацям є чого навчитися одне в одного. Люди роблять так, що мурахи відкривають релігію, гумор, мистецтво, любов — речі, притаманні тільки людям. Мураха бере участь у судовому процесі і розказує про уклад мурашиного міста. А крім мурах, в книзі є над чим подумати: логічні задачки, які весь час ускладнюються (як зробити з шести сірників чотири рівнобедрені трикутники?), стосунки між людьми, спроба створити ідеальне суспільство в межах однієї школи,
Вердикт: 10  з 10. Буду читати решту книжок Вербера!

Марина и Сергей Дяченко
Дикая энергия. Лана
Читала якось вже, коли ще тільки книжка вийшла. А оце так захотілося перечитати, знову відчути той ритм, яким пронизана ця книжка, відчути безнадійність синтетиків, сміливість Літаючих, страх заводу, згуртованість і самобутність Зграї, печальну самотність Хазяїна заводу. Дуже сподобалось. Тільки фінал якийсь не дуже зрозумілий: Лана залишиться на Заводі і буде щодня віддавати свою енергію, щоб живити синтетиків? Так їй же доведеться там жити до смерті. Але ясно, що все буде добре.
Вердикт: 9  з 10. Легке чтиво. Хороша фантастика.

Андрей Макаревич
Занимательная наркология
Цікава така штука вийшла :) Макаревич вирішив спробувати ще себе на письменницькій ниві, їсти він вже зварив і пісеньку заспівав :)
Роздуми і спостереження на тему того, чому люди вдаються до сигарет, алкоголю і наркотиків, яка історія виникнення і вживання самогону, горілки, вина плодово-ягідного і портвейну в срср, короткі екскурси в богемну молодість самого автора, спогади про спільні застілля з Міком Джаггером і набридливих прихильників, спогади про пельменні, гранчаки, і ту атмосферу, яку я ще зовсім трошки застала, і яка вже зовсім недоступна підростаючому поколінню. Такий собі мікс пам"ятника епосі і твору на тему «я і алкоголь». Легке розважальне чтиво.
Вердикт: 10  з 10..

Иван Ефремов
Туманность Андромеды
Офіційний радянський фантаст створив у своїй книзі ідеальний комуністичний лад, де немає грошей, всі люди все життя працюють, але ні на що не нарікають, безкінечно щасливі і всім забезпечені. 640 сторінок роману вихоплюють щасливі ідилічні картинки: в космос на великі відстані вони літають, контакти з братами по розуму налагодили, історію вивчають, всі працюють, а тих, хто погано поводиться, ссилають на спеціальний острів.
Трохи занудна, як на мене, вийшла книга. Все ідеально правильно, все робиться суворо по інструкціям і по порядку, всі говорять правильні речі і правильно виглядають. І тема сексу не розкрита ні у космонавтів, ні у землян. Як можна летіти в кораблі на інші планети по 10–50 років і при цьому без сексу обходитись і навіть про це не думати, а жити високими ідеалами! Фее
Вердикт: 4  з 10. Якщо вже зовсім читати нічого, покатить. Але в основному, книжка для зануд і педантів.

Лора Андерсен
Дети вечности
Це просто хіт цього року. Навіть не знаю, що наштовхнуло мене скачати в кінці минулого року цю книжку. Скачала, прочитала і була в дикому захваті. Не розумію, чому її досі не друкують? В Росії вийшла перша частина, але ж це тільки перша частина, написаних уже є шість, а всього має бути дев’ять! І за цей рік я прочитала її тричі! Хоча дуже рідко повертаюся до книжок, які вже читала.

Сюжет. В двох словах дуже важко розказати, про що книга. Можна говорити два дні і все одно не розказати, настільки вона класна. Про телепатів (есперів), яких нелюдина Лінорь, істота багатомірності, витягла з різних часових зміщень, і за різних обставин, щоб вони врятували землю. Це роман про космос і контакти з іншими цивілізаціями. Це роман про те, як людство втрачає себе і знову знаходить. Шестеро людей: князь, чаклун, що оживляє мертвих, геній-винахідник, повія, інквізитор і чоловік з величезною працездатністю стоять в центрі роману і з них починається ера телепатів. А взагалі 20 головних героїв, і кожен з них в різний період опиняється в центрі оповіді, і вони всі між собою пов’язані. Це роман про стосунки і контакти. Між людьми, які втратили людську сутність, але все одно залишаються людьми, і контакти людей з інопланетянами. Але інопланетність тут не ключова, а ключовою є складність істоти. Ми, люди, трьохмірні. А п’ятимірна істота може вступати в злиття з зірками і абсолютно дивовижна для усвідомлення людиною. Герої роману не люди, але і не потвори-інопланетяни. Вони істоти, що перейшли на вищий рівень розвитку. Це роман про любов: людську і інопланетну, яка долає все. Є контакти з іншими планетними системами, з Вищою радою галактики. Є взаємодопомога в генній інженерії з іншими планетами і зірками. Нічого схожого на дітей вічності я не можу відзначити. На сайті авторки завжди пасуться дуже багато людей, сотні позитивних відгуків. Байдужих немає. Або роман подобається, причому шалено (таких більшість), або зовсім не подобається. Таких одиниці.
Вердикт: 20  з 10. Однозначно читати. Повз таке не можна проходити

А зараз я читаю Айн Ренд «Атлант розправив плечі» і Джека Лондона «Серця трьох». Атланта давно радили. Першу книгу вже дочитала. Зараз на середині другої. А щодо Лондона, то його я ще в школі читала, і так захотілося дуала почитати :)

Це я скоро, дуже скоро, через два дні, їду на моря :) Сьогодні в програмі лише два твори, хочу записати перед тим, як поїхати в відпустку, бо там все точно забуду :) Почнемо з хорошого.

Кіно

Красунчик
На вибір було три фільми: черговий Бетмен, Красунчик і Елегія. Оскільки право вибору надали мені, то я і вибрала сорочку, ближчу до тіла :) Німецьке кіно з українським боксером і Тілем Швайгером і ще і в "Києві", який від роботи дуже близько. Якось раніше я пропускала повз увагу цього прекрасного Тіля Швайгера, бачила "Barfuss", але коли дивлюся фільми з компа, то рідко звертаю увагу на акторів, в основному на стосунки між героями і на розвиток подійі. А бачити такого мужчину на великому екрані - просто величезне задоволення. Фільм смішний, зворушливий, не відпускає ні на хвилину. А я дуже люблю поглядати на годинник і думати "коли ж це все вже закінчиться". А ще там була мабуть найкраща еротична сцена, з усіх, які я колись бачила. Принаймні, коли Анна прийшла до Лудо і сказала, що на ній немає білизни, і вони почали пильно одне на одного дивитись, між ними хіба що не іскрило. Супер :) Вердикт: дивитись романтичним баришням, хоча і хлопцям теж сподобається.

Книги

Джон Фаулз
Колекціонер
Слухала аудіокнижку. Побачила, що lenkin читає таке, і собі скачала. Починалося все гарно. Колекціонер метеликів Фредерік, закомплексований і затюканий, виграв на перегонах купу грошей. І подобалась йому дівчина Міранда, яку він взяв і викрав. Захотілось її бачити, мати біля себе, говорити з нею. Купив будинок в глушині, обладнав підвал, і посадив її туди. Дівчина не звичайна, а художниця, сидіти там не хотіла, постійно намагалася втекти, заговорювала йому зуби і намагалася зробити хоч щось, щоб її мучитель не був таким примітивним. Перша частина закінчується тим, що полонянка сильно захворіла. А в другій частині виявляється, що Міранда вела щоденник і вдало його приховувала. Виявляється, в своєму дотюремному житті вона була студенткою художнього училища і була закохана в художника, Ч.В., старшого за неї чи не вдвічі. Дуже ретельно і детально вона описує кожен день ув"язнення і те, як між нею і Ч.В. починались почуття, і своє попереднє життя.
А потім вона помирає від запалення легенів. Просто і банально. Закоханий в неї Фредерік не зробив нічого, щоб її врятувати. Просто сидів, думав, як же він її кохає і як за неї переживає. Кілька разів їздив в аптеку і по лікаря, але опускав руки і повертався до неї ні з чим.
А потім він придивився собі нову жертву, дуже схожу на Міранду. І статурою, і зовнішньо. На цьому книжка закінчується.

Я до останнього сподівалась, що вона виживе. Десь всередині вона описує, як їй вдалося вкинути баночку з-під ліків з запискою в ній в унітаз, і я сподівалась, що рушниця, повішена на стіну в першій дії, в другій все-таки вистрілить. Але ні, не вистрілила. Господи, такою безнадією віє від цієї книжки. І просто дивуєшся, що таких виродків носить земля. Все думаю, що ж треба зробити чи не зробити, щоб з цікавої і допитливої дитини ось таке ось виросло.
Вердикт. 10 з 10. Але вдруге читати не буду.