Що наше життя? Любов!

Давненько вже збиралися в Закарпаття, і от випала нагода: 4 вихідних і пропозиція від компанії Унікальна Україна, та ще із хорошою знижкою.

День перший

Почалася наша дорога зі знайомства в поїзді з попутниками: пані Наталею Шульгою, знаним біологом в Україні і в світі і приємною парою Мар'яною і Віталієм. За розмовами минув вечір, а на ранок на вокзалі в Мукачеві нас зустрічала екскурсовод Любов Іванівна з червоною тряпочкою в руках. Зібрали групу і поїхали снідати. Взагалі мушу сказати, що з общєпітом на Закарпатті погано (ну або ми не знайшли ресторани і кафешки, які б нас задовільнили). Поснідали в кафе Хвилинка в центрі Мукачева, де господарі бігали як скажені віники, щоб задовільнити нашу немаленьку групу (40 чоловік!), але половини страв з меню не було в наявності, але і того, що було, я так і не дочекалась. Залишилася напівголодна, і тим часом ми вже їхали в Берегово в басейн з термальними водами. Фоток там ми не робили, бо незручно було з фотіком іти в душ і в басейн лізти. Вода сподобалась, так незвично, вона таки тепла, і при -2 зовсім не холодно купатися. Але як завжди, не сподобалося те, що стадо людей киснуть в басейні, і совковий сервіс теж напружив: відсутність води в душі, жуткі роздягальні.

Обсохли, одягнулися і поїхали на фестиваль вина, який саме проходив у Берегові. Кожен перший господар на Закарпатті - винороб і вважає, що добре знається на цьому. Тому виноробів на фестивалі було багато і кожен гонорово продавав свій товар. Було багато шашликів, гарячого вина, смажених ковбасок, козаки варили куліш. Можна було купити медовуху і медове вино, овечу бринзу, мед, копчене м'ясо, вироби народних майстрів. Діяли дві сцени: на одній представники влади замогильним голосом штовхали нудні промови, а потім три години діти танцювали різні танці, а на другій якісь мужички лабали угорських пісень, тут під сценою було жвавіше, народ ржав з пісень і танціював. Штовхалися ми там довго. Поїли шашликів двічі, напробувалися вина, купили вина, медовухи, бринзи, різних сувенірів і прочої фігні. Була безпрограшна лоторея, де можна було серед іншого виграти індичку, козу, кролика чи курку. Я от тепер думаю, даремно ми не спробували, зараз би вирощували кізоньку на балконі.



Трохи повешталися Береговим. Бачили колишнє панське казино Золота пава, в якому тепер типовий радянський ресторан, заходили всередину. Перед ним стоїть пам'ятник угорському видатному поету Шандору Петефі, який, кажуть, був тщєдушним і миршавим. Біля Золотої пави перекинутий кам"яний горбатий місток через річку Вирку. Раніше вона була глибока, судохідна, на ній були пляжі, а тепер вона просто вонючка.



Зайшли в краєзнавчий музей, який відкрив, і всі експонати в якому зібрала одна людина. Знаходиться музей в садибі трансільванського князя Габора Бетлені. В тому ж будинку той же директор краєзнавчого музею планує відкрити музей виноробства. Кожен бажаючий зможе принести йому гроно винограду з листям і вино, яке з нього виходить, і дізнається, який же це сорт винограду. Там зібрані цікаві ємності для вина. В скляну пузату пляшку вмонтоване скляне гроно винограду, яке можна наповнити іншим вином. А ще цей директор для облаштування музею взяв кредит на 30 тис. доларів і тепер, щоб віддати його, продає цеглу. Кожна цеглина в підлозі коштує 500 грн і за ці гроші на ній буде викарбуване ваше ім"я, перед яким кожен тепер буде схиляти голову (щоб прочитати, що ж там написано).



Програма була надзвичайно насичена. Після Берегова ми поїхали за Мукачево до мисливського палацу Шервудів. Величний палац, надзвичайно красивий, в основу якого покладений рік: 4 вежі символізують пори року, в ньому 12 виходів, 52 кімнати і 365 вікон. Там мені дуже сподобалось. І територія навколо, і сам палац. Від князів там залишилася всього одна кімната, в якій висить люстра ручної роботи, яка символізує захоплення господарів: риб"ячий хвіст фігури - рибальство, роги, на які спирається фігура - мисливство. Фігура богині Артеміди - мисливство і жінок. Люстра зроблена з різних сортів дерева і не фарбована.



Завершився цей довгий день поселенням в дуже пристойному тур.комплексі "Водограй" і вечерею в приватній садибі "Золота рибка". На жаль, уявлення про здорову вечерю у мене і господарів розійшлися: подали курячу відбивну в товстелезній паніровці і засмажену до хрусткого стану. Ми образилися і більше до них не пішли. А від факультативної дегустації австрійських вин ми відмовилися. Цікаво дізнатися, що там було, і що ми втратили.

День другий

Так втомилися, що прийшли в номер і одразу впали в ліжко. Розбудив мене звук дверей, які відчиняли-зачиняли в коридорі наші сусіди. Ми ледь не проспали сніданок, а день мав бути дуже насичений.

Першою нашою екскурсією став Чинадієвський замок Сент-Міклош. В Закарпатті дуже багато замків, явно більше, ніж тут у нас на Київщині. Цей замок теж вразив до глибини душі. Почитати про нього можна в вікіпедії. Нас зустрів і проводив екскурсію сам чинадієвський князь, як нам його представила наша екскурсовод, Йожеф Бартош. Він розказав нам, в якому жахливому стані він викупив (взяв в оренду) цей замок в 2001 році, показав уже зроблену роботу і відреставровані зали, показав таємні ходи і систему опалення в замку, показав, що ще в замку чекає роботи. Я була вражена тим, які люди ще є в Україні.




Далі ми поїхали в музей церковної архітектури Закарпатття. Я думала, він буде просто неба, але все виявилося зовсім інакше. На виставці представлені роботи двох авторів. Один із них художник, написав понад 50 картин закарпатських церков, а інший зробив понад 40 макетів церков. Дуже сподобалось.



Любов Іванівна розповіла нам про мукачівську художницю Віорику Вілашек, яка пише незрівнянні картини. У неї хворіє донька, але вона не здається і допомагає жити іншим. Ось стаття про цю жінку.

Дорогою проїжджали багато сіл, про які ми почули багато історій. Одне з сіл - Іза, де всі мешканці плетуть з лози. В городах в них замість квітів ростуть пеньки з лозою, які вони стрижуть восени, всі ганки заставлені власними виробами на будь-який смак, які можна купити. Ми купили спеціальні ложки для меду і заколку в подарунок.

Побували на Селиській сироварні. В селищі біля Хуста діє спільний швейцарсько-український проект, де роблять сир за екологічною технологією без використання консервантів і хімікатів. І сир сам дуже смачний. Нам показали весь процес виробництва, підвал, де сири дозрівають і провели дегустацію. Фото ми не робили. Можна зробити замовлення, і вони доставлять сир прямо в Київ. Мінімальне замовлення у них 5 кг, але його можна розбити на багатьох замовників.

Обідали в Хусті, і там мені знову не сподобалося. Обслуговування і якість їжі... Я розумію, що організатори хотіли, як дешевше, але дешевше це не синонім смачно і якісно. Наступного разу просто буду сама вибирати місце обіду. Сам Хуст особливого враження не залишив, принаймні, центральна площа ніяка.



Далі наша дорога лежала на винзавод в с. Королеве. Під горою продовбаний хід, заставлений бочками. За виглядом він нагадав мені завод підводних човнів у Балаклаві. Такі ж стіни і повороти. Але двері звичайні, а не гермоворота. Судячи з того, що бочки дзвінко гули і деякі були розсохлі, можна зробити висновок, що підвал не використовується або використовується мало. Всього там 450 бочок. На дегустації нам запропонували вина, переважно червоні - сухі і десертні, і коньяк. Нас навчили пити і відрізняти справжній коньяк. Я раніше наприклад не знала, як пити коньяк, а тут він прямо всіма барвами заграв.

Відрізнити на натуральність треба так. Налити трохи коньяку в коньячний келих і випити. Погріти келих 2-3 хвилини в долонях, щоб випарувався спирт. І вдихнути аромат, який залишився в келиху. Якщо коньяк справжній, то аромат буде чорносливу, вишні, шоколаду і які там ще бувають тони в коньяку, утворені впливом коньячного спирту на дубову діжку. Якщо несправжній, запахів не буде.



Вечеряли в Водограї і тут якістю вечері я залишилася цілком задоволена.

День третій

Спакували речі, поснідали і вирушили в дорогу.

Спочатку заїхали в Чинадіївську греко-католицьку церкву, де виставлений на огляд хрест, утворений в дереві. Я погуглила і знайшла, що поява хрестів всередині дерев для Закарпаття не рідкість. Але сам хрест ми сфоткали.



А далі приїхали в Мукачівський замок Паланок. Замок дуже гарний, в хорошому стані, видно, що за ним доглядають. Його ми облазили вздовж і впоперек, дізналися про нього абсолютно все, послухали спів начальника охорони з нагоди 8 березня. В замку було холодно, бо знаходиться він на висоті, де дмуть сильні вітри.



Такою була наша група


І наостанок кілька реклам і вивісок, які привернули мою увагу. Собака в наморднику марлевій пов'язці і зі шприцем в лапі взагалі вбила.


Тут можна проглянути всі фото з підписами



Такою була поїздка. Дуже насичена, позитивна і цікава.
Мінуси були тільки в якості кафешок, де ми обідали, але це можна вирішити самостійно.
Ще б хотілося, щоб видавали буклети з інформацією про місця, де ми буваємо і куди їдемо - історична довідка, інформація, видатні особистості, які з цим місцем пов"язані.

З невеликим запізненням пишу, бо матрасила на Айя. 26 стукнуло. Стільки за цей рік відбулося, стільки помінялось. Поміняла місце проживання на Москву, а потім назад на Київ, покаталась в Буки, і три рази в Крим, мало не поміняла сімейний статус, але пронесло. Відучилась триместр в Гьоте-інституті, прокачала скіл викладання, познайомилася з морем прекрасних людей. Побачимо, що рік наступний нам принесе.

А цей день народження я святкувала на Айя, на нашій стояночці. І це був найкращий ДР в моєму житті. Відключений телефон, шум моря, крики чайок, сонце, вино з водою, хороша компанія. На вечерю в нас була святкова тушкована картопля. А для екзотики я вирішила зробити те, чого на Айя у нас ще не було. Я зробила торт :)) Купила в ашані коржі для медовика, попросила народ купити мені в балаклаві баночку сметани і баночку ананасів, промазала коржі сметаною зі згущонкою, зверху обклала ананасами. Був аншлаг :) І я собою дуже пишаюсь, що все вийшло. У Олі знайшлись бенгальські вогники, все було дуже красіво і ващє, навіть пару фоток є, треба пошукати. Приїжджав Сєня ars333, щоб привітати мене з ДР-ом, привіз красіву картінку засніженої Балаклави і пляшку шампуня. Картінку поставила на тумбочку біля ліжка, дивлюся. А шампунь ми прикопали до часу в палатці, а потім відкопали зі старушкою, коли закінчився весь сухарь, а пісні під гітару у сусідів були в самому розпалі. Старушка і Андрюшка подарували радіо-будильник, який я сьогодні вже рази чотири опробувала :) Оля, Андрюха і Лєнчік подарували термос, про який я так давно мічтала. А Лєра і Гошка подарували кльові сережки і кулон про велосипеди. Тепер у мене є аж три велосипеди, правда, ні на одному кататись не вийде ))



Отакий у мене був день варення.

Аж не віриться, що через один ранок я вже буду на морі. Рюкзак спакувала за один день, досвід вже є. Великий, блін, вийшов, а там ще ж продуктів немає. Але ми ж їдемо на матрас, а не в похід, тому можна взяти більше, ніж для ходіння пішки. Були сьогодні в Ашані, скуповували продукти. Накупили стільки, що від суми у нас очі на лоб полізли. Подивимось, на скільки нам їх вистачить. У Віталіка розжилась його класною палаточкою, і ще у мене буде два карімати. Набрала кучу роботи: для текстильних бусинок, взяла вишивку і ще підручники з німецької. Я ж тепер викладач, мені треба тримати марку. Тому буду прокачувати скіли.

Манікюр зробила і педикюр: нігті пообрізала майже під корінь, бо в перший же день я примудряюсь їх обламати. А так може хоч трохи з цілими походжу. Епіляцію зробила в усіх можливих місцях. Має бути красиво. Телефон поповнила. В телефон залила твікіні, щоб писати захоплені твіти в твітер прямо з берега моря. В плеєр закинула кучу ретельно відібраної музики.

Ковбасить трохи з приводу того, чи все я взяла. Їду без Віталіка, а я звикла вже, що збираюсь не сама, і що якщо щось забуду, то візьме він. Перший раз за це літо їду без нього, доводиться тільки на себе розраховувати. Заспокоюю себе тим, що голову я точно не забуду, а вона найважливіша.

Безмежно шкода, що з нами не їде Юрка. Не уявляю собі відпочинок без нього. Минулого року наша компанія склалась дуже гармонійно. Вчотирьох взагалі дуже класно відпочивати. А тут Льошик приїде пізніше, якщо взагалі приїде, два його друга вже показали себе з кращої сторони тим, що не прийшли купувати продукти, Серьога і Наташка приїдуть навряд чи, а Віталік лінується і не хоче їхати. Ну і минулого року ми ще понтувалися тим, що у нас був особистий лікар, а тепер не буде.

Уроки перенести довелось. Втрачаю трохи в грошах, але інша альтернатива -- сидіти як дура в Києві без моря і мису Айя. Нічого, після моря надолужу.

Перед від’їздом рідна влада підгадила, як вони це люблять: в крані відключили гарячу воду. У когось там якась заборгованість, і як завжди, шоста тец відключена, і в результаті гарячої води немає. А ще ці милі люди із КМДА відключили бювети. У нас із крана тече смердюча жорстка непридатна для пиття вода. Воду ми брали в бюветах. І тепер відключили всі близькі до нас бювети. Доведеться купувати фільтр. У мене відчуття, що ці люди зверху настільки захоплюються іграми в бога, що забувають про простих смертних.

Я приїду в останній день літа. Тримайтесь

Я тепер знаю. Я не тільки коніна (п’ю не часто, але можу перепити багатьох знайомих чоловіків і при цьому бути вмєняємою і швидко протверезіти), але ще і лосіна. В смислі, лосячити -- вкручувати на велосипеді -- можу довго і нудно.

Катались сьогодні. Вирішили замахнутись на глобальне. Поїхати на ферму страусів в Ясногородку. Виїхали в 10 годин з м. Осокорки, і до житомирської траси їхали 30 км по місту, за які я два рази думала, що здохла. Але це було не здохла, бо далі було ще гірше. Дорога туди була важкою і жаркою. Я мріяла про купання в калюжі, озері, Ірпіні, обливання відром холодної колодязної води. Я випила дофіга води і всю цю воду випотіла, я проклинала той день і ту годину, коли я дізналась про ферму в Ясногородці і коли я захотіла туди їхати на велосипедах. Під кінець дороги подзвонив Юра і передав привіт з Мангупа. Я прибадьорилась (уявила, що Юра поряд, і що він би зі мною зробив за ниття і скульож), і нормально так доїхала останні пару кілометрів до страусів.

Що вам сказати? Страусів ми бачили. Але мєльком і недовго. Ну це такі птахи з ногами і довгою шиєю. Це все, що я можу вам сказати. Спочатку був дощ і ми засіли в ресторані їсти страусяче м’ясо. Страви з нього, треба сказати, коштують дуже недешево (середня страва з м‘яса - 100 грн). В моєму улюбленому молдавському ресторані з великим меню, класним інтер’єром і великою винною картою Каса маре ціни нижчі, а вибір вина раз в десять кращий. Ну і на смак це м’ясо страусине -- так собі, нічого надзвичайного і особливого. М’ясо як м’ясо. Обслуговування довге, страви готують стільки, що можна від голоду померти прямо за столом.

На екскурсію ми не пішли, хоча я на цьому наполягала. Дивно це для мене -- проїхати таку відстань, щоб пожерти в ресторані і поїхати назад. Але ладно, буде нагода поїхати туди ще раз.

Дорога туди зайняла 67 км.

Дорога назад виявилась несподівано легкою, моя втома пройшла, скиглити не хотілось і я бадьоро і радісно майже весь час їхала перша. Середня швидкість у нас була 35-40 км, але частково заслуга цього в тому, що дорога була з гори, а не під гору. Вдома були о дев’ятій вечора, і весь маршрут зайняв 11 годин. Ми проїхали 120 кілометрів. Під кінець в литках почались судоми, але тепер, після машажу і гарячої ванни, вже полегше. Ну і ще я добре так обгоріла, причому засмага блін велосипедна. Плечі, декольте, на спині кружок від рюкзака. Прикольно.



В кінці тижня на 4 дні їдемо в Карпати на Говерлу. Думаю: може краще померти в Києві? На 2 тисячі метрів я ще не піднімалась, і пригадуючи травневий Крим, думаю, що це буде дуже важко.

Сьогоднішня моя історія буде про те, як я була спелеологом.



Спочатку я не дуже хотіла бути спелеологом, і довго думала, їхати мені чи ні, але перспектива просидіти в квартирі в це недосвято день св. валентина, роздумуючи над моєю самотньою доленькою, мене переконала, і я все-таки вирішила, що варто буде прокататись. Принаймні, там у мене точно не мало бути часу думати про валентина і доленьку. Ну, так і вийшло.

Дорога в печеру була цікавою. Нормальні люди їдуть прямо в Тернопіль, а звідти вже якось до Млинків добираються. Але оскільки мене запросив rozdum, і група, яка зібралась, була з Житомира, то спочатку мені треба було дістатись Житомира. В четвер я пакувала рюкзак, згадувала, які прикольні штуки в мене є (фліска, спальник, карімат, термокружка, ложко-виделка, ліхтарик, бандана і ще ціла куча всяких кльових штук), і як давно я їх не діставала для справи. З рюкзаком же приперлась на роботу, а ввечері вирушила на м.Житомирська (я здається починаю здогадуватись, чого вона так називається), щоб звідти їхати на Житомир. В Житомирі мене зустрів Роздум, ми закупились в маркеті вкусняшками — яблуками, м’ясом, сиром, йогуртами — без Гурманіки не обійшлося ;), а потім ще пили чай, перепаковували рюкзаки, трохи спали. Прокинулися о четвертій, а о п’ятій вже були біля маршрутки.

Дорога була важкою, принаймні для мене. Мене страшно закачувало, бо доріг як таких майже не було, одна грязюка, і маршрутку трясло сильніше, ніж катер з Золотого пляжу до Балаклави в сильні хвилі. Але я примудрилася проспати цілу дорогу.

Млинки — то печера, яка знаходиться в селі Залісся в Тернопільській області. Печера площею невелика, десь кілометр на кілометр, але всередині розвідано 38 кілометрів ходів. Не всі вони відкриті, не всі прохідні, ведуться дослідження і розкопки. Печера гіпсова, в ній майже немає сталактитів і сталагмітів (є в двох місцях), зате є дофіга красівих кристалів на стінах, які дуже красіво блистять. Печера закривається на залізні масивні двері. Для мене це прикольно, як і те, що у нас в ліс на трамваї їздять. Хоча це і правильно. Якщо якесь непідготовлене чучело залізе в печеру, то загубитися або вбитися там — як два пальці об асфальт. В печеру водять екскурсії спеціально підготовлені інструктори. Вони знають всі таємні і нетаємні ходи і навіть мають з собою карту, щоб у випадку чого правильно зорієнтуватися. В печері завжди стабільні умови — температура, вологість, тиск. Ну і темно там, да, світлу немає де взятися, і ще тихо, якщо тільки не заблукає якийсь турист і не почне волати. З живності там є тільки кажани, які зараз в анабіозі сплять і розмножуються, а так більше нікого немає. Ні щурів, ні мокриць, ні павуків трьохметрових, як можна було сподіватися. Кажани там живуть і якось дорогу на вихід знаходять. Як — це загадка для всіх, бо залітають вони дуже глибоко і далеко. Кристали із печери виламувати не можна, бо прийде чорний спелеолог і скаже: «Ай-ай-ай», а потім зробить каку. Наприклад, ліхтарик вимкне або заплутає інструктора. Щоправда, якщо кристал лежить на землі, то виносити нібито можна. Але на денному світлі вони блищать далеко не так красиво. Камінчик собі і камінчик.


Ось так красіво блистять кристали в печері


Це кажан, який спить і поки що не розмножується (бо один), і плафон у формі кажана. Плафон — це нашарування кристалів. Красиво.

Для того, щоб лазити по печері, треба спеціальний гламурний одяг. Найкраще для цього підійде комбінезон (на місцевому жаргоні — комбез), який видають прямо на місці і який можна не шукати вдома. Комбез зручна штука. В ньому не жарко, і можна лазити по всіх тих важкодоступних місцях, не боячись, що він порветься чи забрудниться, як це могло би бути у випадку з джинсами. Ще дуже треба, щоб був налобний ліхтарик. Руки обов’язково мають бути вільними, щоб триматися за стіни, пролазити, вилазити, підлазити, залазити і перелазити. І ще непогано мати зручне взуття на неслизькій підошві. Правда, хвальоні мої кросовки з вібрамом там не сильно допомогли, бо гіпс слизький і на гладких каменях я спиралася більше на руки, щоб не послизнутися. Кажуть, найкраще підходять звичайні банальні гумові чобори. Народ ходив у стілах, але стіли, як і каски на голову, не рекомендують брати в печеру. В екстремальних ситуаціях людина розраховує на звичні габарити, а коли виявляється, що нога ширша на два сантиметри, ніж ти звик, а голова більша, то можна не розрахувати сили і застрягнути.


Такою була дорога до печери: три дні лісом і полем, перейти через річку, піднятися на гірку, пройти під деревом і буде печера.

Зупинилися ми в спелеохаті. Господарі її самі спелеологи, збудували неподалік від печери хату, і здають її таким нубам-спелеологам як ми. Там є кілька кімнат з ліжками і матрасами на них, є груба, яку топлять і спати стає не холодно. Спали ми в спальниках, так що постіль там не треба. Можна замовити обід у них, можна зробити шашлики, особливо якщо привезти з собою що готувати. Можна замовити екскурсію, і вони порадять хорошого толкового екскурсовода.


Отакі повороти і карколомні ходи бувають в печері

У нас було три екскурсії. Дві в суботу і одна в неділю. Я раніше думала, що печера — то як на картінках показують. Ну там грот красівий і всі ходять так, по сторонах дивляться, походять-походять і йдуть на вихід. А нє, тут все по-дорослому. Розломи, тріщини, ходи, повороти, камені, через які треба перелазити, під якими проходити, обходити, з яких треба з’їжджати, сповзати і скочуватись. Розпори (дві стіни на певній відстані одна від одної), внизу дірка і зверху теж не пройдеш. Можна спертися спиною і ногами і так рухатися, а можна павучком іти — спиратися на руки і ноги і так проходити. Щілини, дивлячись на які, сумніваєшся, що туди пройде твоя нога, і через які через три хвилини ти так бодренько вилазиш весь, а не тільки нога. За ці два дні я досконало вивчила, як можна лазити на пузі, на колінах, на карачках, навпочіпки, навприсядки, зігнувшись, скрутившись, на спині, на боку. Ногами ми теж ходили, але менше, ніж лазили. Маршрут від входу і до виходу (він же вхід) за словами екскурсовода займав від 3 до 5 км, тривалість по часу — від трьох до чотирьох з половиною годин. І коли я зараз згадую, як ми ходили, то згадується швидка гонка: ідемо — пригнулись — присіли — перелізли камінь — повернули — пролізли на животі — пройшли розпору — зігнулися — пройшли на колінах — повернули — залізли в дірку — обійшли камінь — присіли — випрямились — обережно, голова, камінь на рівні очей — повернули, і так далі.


Ось так виглядало наше пересування по печері

Страшно не було. Абсолютно. Я все думаю, чого. Скоріше за все, через те, що нас було стадо (10 чоловік), і серед них — досвідчена інструктор і п’ятеро хлопців, які у випадку чого могли підстрахувати і допомогти. Було розуміння того, що ми глибоко під землею (від 20 до 60 метрів), що немає широкого виходу, яким якщо в когось «заболять ніжки», або хтось якось пораниться, можна буде вийти на поверхню. І досі не страшно, хоча місцями було дійсно небезпечно. Ще хочу.


І чого нам боятись, якщо ми банда?

Компанія класна підібралась. Я через свою інтровертність майже не вливаюся в нові компанії, але ось це спільне долання труднощів усіх зблизило. В суботу шашлики смажили. Їли і ділилися враженнями: а пам’ятаєш, як там треба було залазити? а як ми в горлянку диявола полізли? а як ми з жопи дракона (ладно-ладно, це я її так назвала, але там була довго і дуже закручена труба, в якій ми крутилися зі спини на бік і на живіт, ставали на коліна, а потім знову лягали на живіт) ніяк не могли вибратись. а як важко далась фантазія. І всі сміються. Прикольно було :)


Так я виглядала в перед від’їздом: замучена, але щаслива.

Стільки синців по всьому тілу: лікті, руки, коліна, стегна, спина, і крепатура по всьому тілу. Але в неділю рано все одно половина групи встали і стійко полізли в печеру. Там повітря якесь наркотичне, не інакше. Важко, небезпечно, захекуєшся, замкнутий простір, але туди хочеться знову і знову.


Сталактити і сталагміти з печери «Казка»

Їхали назад, весело було. Половина народу спали як немовлята, половина ржали і пісні співали. І такі всі рідні одне одному стали :) А в Житомирі мені показали місцевий секс-символ — Корольова, і вуличку, де не їздять машини, зате є куча кафешок, і ще водонапорну вежу. Перепакували рюкзаки, автобус на Київ. Біля дванадцятої була вдома.

Контакти спелеохати я взяла, тож якщо замучить туга за печерою, туди завжди можна повернутися.

А шо саме прикольне, про день св. Валентина я згадала вже близько одинадцятої вечора, і то якби Роздум не нагадав, то я б і не згадувала :) Так що день св. Валентина пройшов правильно!

П.С. За фотки дякую всім учасникам поїздки. Хороші фотки вийшли :)

їду внєдряться в печери. чекайте мене в понеділок з фотками

УПД. Фотоапарат я благополучно забула. Так довго думала про нього, що аж залишила його на столі і згадала тільки зараз оце

Мій девіз цього року - Не дай собі засохнути, тобто занудьгувати. І саме це змушує мене постійно бути в русі і шукати пригод. Тому, втікаючи від осінньої хандри, я і s0vushka вирішили поїхати з dobre_poixaly в Кам’янець-Подільський, щоб оглянути фортецю і старе місто, а разом і заїхати в Бакоту і посидіти на коралових рифах Подільських товтр.



( читати далі )

На роботі сиджу
Так вишивати хочеться. руки чухаються. ех як би я зараз засіла з голочкою і під колекціонера Фаулза повишивала
Мама і бабуся сьогодні їдуть і я зможу до ночі сьогодні повишивати. зразу після роботи піду додому і буду вишивати-вишивати-вишивати
***
Їду на моря. Квитки куплені, спальник є, кросівки-мерели з вібрамовою підошвою купила в спортмастері, карімат і намет знайшла у тата, купила динамо-ліхтарик і насадки для зарядки обох мобільних. Ще залишилось купити рюкзак і я буду зібрана. Їду надовго. На 17 днів. Знову їдемо на мис Айя, тож виходить, що я почалаі завершу літо на морі, і в одному і тому ж місці. На роботі за цей час без мене будуть плакати, але я ціле літо терпляче чекала на відпустку і відмовлятись від неї не збираюсь. Взагалі не дуже люблю відпочивати у серпні, бо ночі в цей час вже холодні. Сподіваюсь на теплий спальник і затишний намет. Електрики там не буде, книжки з телефона сильно не почитаєш. Л-бук я ще не купила (я на нього майже дозріла), паперової книжки в тих умовах мені на 3 години вистачить. Тому наберу батарейок для плеєра і піврюкзака вишивок. А на вихідних будемо їздити на ікскурсії, знову хочу потрапити в херсонес, погуляти тінистими затишними вуличками Севастополя. Ну і до Ленари треба обов"язково на кілька днів вибратись. Похвалитись моїми надбаннями в кримсько-татарській мові. Ага, щодня займаюсь. Слова вчу, правила різні. Цікаво так!

( наостанок: що я думаю по війну Грузії і Росії )